Розділ 15. Бібліотека Аквус

Сонце повільно котилося за обрій, залишаючи по собі малинові відблиски та лінії. Потемнілий небозвід покрився незримими світлячками, яких неможливо було порахувати навіть найуважнішому мрійнику. Серед усієї цієї гущі лише блідий місяць міг похвалитися своїми розмірами.

Мандрівники виступили на світанку наступного дня. Шлях був довгим та важким; нерідко доводилося шукати інші стежки, щоб обійти ущелини та нескінченні яри. Вони практично не відпочивали і робили лише недовгі привали. Вже ближче до вечора трійця стояла перед однією з величних споруд на стику двох регіонів – Тайокі та Корвелу.

– Ось вона, бібліотека Аквус, – натхненно промовив Міроен.

З темного ґрунту, оточеного глибоким ровом, проросла гігантська вежа, створена умілими будівельниками із перлинного каменю та білих кристалів. Високі та міцні колони, з’єднані між собою повзучою аркадою, покривали стометрову будову зверху до низу. З кожним поверхом бібліотека зменшувалась у своїх розмірах, а навколо неї циркулював постійний, закручений у спіраль водяний потік. Це не єдиний храм знань у Армі. Усі вони своєрідні і носять назви різних елементів: Ейр, Ігні, Терра і так далі.

– Не зрозумів… – здивувався Міроен. – А де всі?

Згадуючи свій перший візит до цього місця, він був спантеличений. Міст, що веде до головного входу, був порожнім – ні глядачів, ні воїнів, які бажають взяти участь у фестивалі, там не виявилося. За винятком двох вартових.

– Стій! Стрілятиму! – пригрозив один із них, побачивши відвідувачів. Чоловіки, які стояли на вахті, були одягнені в дивні балахони.

– Мета візиту? – запитав другий.

– А що, не видно? – ледве стримуючи сміх, сказав Герц. – Почитати прийшли. Ніч, повний місяць, бліде світло, яке просочується через вікна і підсвічує тексти старовинних книг, пляшка рому... Романтика, не інакше.

Охоронці трохи напружилися.

– По-перше, тут немає вікон. А по-друге – у бібліотеці пити заборонено!

Герц підвів голову і уважно придивився, після чого не зміг стримати сміх.

– Нам потрібен портал, що веде до Калідуму. Ми є учасниками Фестивалю майстрів Арми, – пояснив Люмійський.

– А пароль? – грубим тоном промовив вартовий.

Герой задумливо потер носа і хмикнув.

– Седрик Рафл.

– Проходьте. Обшукай їх, перш ніж пропустити. Алкоголь – вилучити, – наказав він другому.

Високі ворота відчинилися, вивільняючи яскраве світло. Зліва від проходу Герц помітив невеличку вивіску з помітками та зачитав їх уголос.

– «Аквус поділено на десять рівнів: перший і останній – найбільші. Різниця лише у важливості матеріалів, які там зберігаються». Це як розуміти?

– Доступ до останнього поверху мають лише відомі мудреці або члени Магічної ради. Інакше кажучи, тебе туди не пустять і не мрій, – пояснив приятель.

– Та дуже й треба. Я ж не читати сюди прийшов...

– Ти назвав їм пароль… А що чи хто це такий – Седрик Рафл? – поцікавилася Люмія.

– Людина, яка нині носить титул Магістра Арми. До речі, наш земляк! – з радісною міною похвалився мечник.

– Гаразд, ми маємо ще трохи часу перед відбуттям. Робіть що заманеться. А ти, Герце, не надумай попастися з випивкою, бо інакше тебе виженуть.

– Не хвилюйся! Ці ідіоти навіть не спромоглися перевірити мене повністю. Власне, а що це за... А-А-А!

Хлопець дзвінко підвищив голос і з переляку стрибнув на руки другові. Таку незвичайну реакцію у Герца викликала поява невинного і милого створіння. Звірятко було трохи більше за дворову кішку, з сіро-бурою вовною і коротенькими, але водночас спритними і чіпкими лапами. Його неможливо було сплутати з іншими тваринами завдяки чорній смузі вздовж витягнутої мордочки. Воно підійшло ближче і почало вивчати відвідувачів.

– Кролик-переросток?

– Ти що, зовсім осліп? Це ж єнот! – розлютилася темноволоса.

– Хто?.. – розгубився волоцюга. – Я таких не знаю!

Скинувши з себе Герца, Міроен мовчки залишив друзів і пішов геть. Піднімаючись вгору трохи закрученими сходами з чорного каменю, хлопець не зводив очей з величезного пам’ятника, присвяченого богині морського царства – Акві. Стоячи босими ногами у повному води басейні, кам’яна постать звела долоні разом і молилася. Яскраве світло, яке виділялося ширяючим у повітрі кумуляром[1], осявало її нагі обриси.

Коли Люмійський був ще дитиною, його змушували вивчати безліч «королівських» дисциплін, серед яких була і історія. Щоправда, Міроена вабили розповіді зовсім не про Корвел чи династії, які правили там сотні років тому. Один мудрець, чиє ім’я залишилося в таємниці, описував Акву як найдобрішу з усіх богів, що коли-небудь жили. Вона давала слушні поради, допомагала слабким і нужденним; чула всі благання, адресовані їй, і обдаровувала смертних частими припливами та морською живністю.

Водночас з цим Аква була і найзлішою богинею. Той, хто виводив її з рівноваги або використовував заради власної вигоди, пізнавав кару цілого океану. Літописцям відомий лише один випадок прояву божественного гніву, після якого утворилася відома серед моряків Долина затонулих кораблів.