Розділ 14. Запрошення на фестиваль

На півдні Тайокі вирував проливний дощ. Небозвід затьмарили сірі хмари, в яких інколи мерехтіла зграя блискавок. Лісові жителі полохливо тремтіли у своїх укриттях, перечікуючи негоду. Надія не покидала їх уже п'ятий день. У такій обстановці не те що полювати – виспатися неможливо. Звідусіль було чутно відлуння грому.

– Нагадай мені, куди ми йдемо? – поцікавився Герц, насилу перебираючи загрузлими в густому ґрунті ногами.

– До міста Рейн. У його околицях є таверна «Мокрі Слідопити», – коротко відповіла дівчина, акуратно оминаючи потоки в'язкої землі.

Її темні локони стирчали в різні боки, а взуття та штани набули ґрунтового відтінку. Єдине, про що вона зараз мріяла, – поплескатися в купальні, сісти поблизу каміна, укутатися в теплий плед і випити ароматного чаю.

– Ще трохи… – терпляче повторював Міроен, притримуючи рукою промоклий капюшон.

Між широкими кронами з'явилися обриси високої стіни із замшілої цегли. Цю таверну заснували брати-близнюки Сайкум і Хумід, а свою відому назву вона отримала через непомірні дощі. Заклад мав попит і служив чудовим притулком для мандрівників і волоцюг, що втомилися блукати в таку мерзенну погоду.

Металева брама відчинилася, і побачена картина приємно порадувала трійцю. Біля грізних товстих стін заїжджого двору росло безліч яскравих і рідкісних для цього краю квітів: ніжні ромашки, пишні лілії та троянди, двоколірні чорнобривці. Зліва від бруківки, яка вела до будинку, знаходився невеликий фонтан, до країв залитий дощовою водою, а трохи далі, біля паркану, пустила своє коріння плакуча верба. Доглядала цю красу тітонька Камелія. Крім садівництва, вона також займалася готуванням та прибиранням.

Сама будівля була зведена з сірого каменю, обплетеного виноградними лозами, і мала два поверхи: перший був для загальних гулянь та бенкетів, а другий – для охочих відпочити та виспатися. Під чотирисхилим дахом знаходилося непомітне горище, доступ до якого був лише у господарів будинку.

Три гучні й три тихі стуки по вхідних дверях – і ті відчинилися.

– Заходьте, заходьте! – квапливо пробурмотіла тітонька Камелія, протираючи пустий столик біля заштореного вікна. Їй було за шістдесят. Невисока на зріст, трохи згорблена, але завжди акуратна, жінка радісно зустрічала кожного гостя. Світло-каштанове волосся було відведене назад і закріплене срібною шпилькою у формі орла. Поверх яскравої сукні, обшитої квітковим орнаментом, вона носила чистий, білий фартух.

– Дякую, тітонько Камелія, ви, як завжди, чудово виглядаєте! – радісно зауважив Міроен, знімаючи з себе верхній одяг.

– Давно не бачилися, любий мій! – тепло відповіла господиня і, забравши речі відвідувачів, пішла.

– Ти її знаєш? – здивувалася Люмія.

– Я тут частий гість, – усміхнувшись, відповів хлопець.

Пройшовши вглиб порожньої забігайлівки, Герц упіймав себе на думці, що в такий чистий і затишний заклад він потрапив уперше. Стіни просторої зали були завішані картинами, лисячими та вовчими опудалами, зброєю та іншими елементами декору. На полотнах красувалися не портрети якихось вельмож, а персонажі з книжок та легендарні герої. Найбільше Люмії запам'яталася картина із зображенням трьох богів Арми – Деуса, Діаболуса та Аніми[1]. Вони були намальовані на тлі розрухи та хаосу, при цьому двозначно посміхалися, споглядаючи один на одного.

Праворуч, під сходами, сидів низенький хлопець, одягнений у світлу сорочку та махрові штани. Його тонкі пальці з неймовірною легкістю щипали сталеві струни сріблястої арфи. Мелодія, що лилася з інструменту, зачаровувала.

Його брат стояв біля барної стійки та змішував між собою якісь напої. За широкою спиною хлопця знаходився рай для Герца – десятки, сотні пляшок з різноманітним пійлом, яке він так давно прагнув випробувати.

– Ого, ви подивіться, хто до нас завітав! Братику, облиш арфу! Дивись, хто повернувся! – щиро вигукнув бармен.

– Вітаю вас! – герой посміхнувся і підійшов до стійки. – Знайомтеся, це засновники «Мокрого Слідопиту» – Сайкум і Хумід. Щоправда, розрізняти я можу їх тільки по одягу.

– О, нічого страшного! Я – Сайкум, – сказав музикант і, підійшовши ближче, поцілував руку Люмії. Невинний жест трохи збентежив її.

– А я – Хумід, – лаконічно представився другий.

– Яким вітром? – поцікавився арфіст.

– Ох, не знаю з чого почати. Стільки всього сталося… – важко зітхнувши, відповів хлопець.

– Ми всі знаємо, можеш не розповідати. Співчуваємо твоїй втраті, – сказав Хумід. – Звістки в Тайокі швидко розлітаються, сам розумієш...

Принц скривив обличчя.

– Оце мені й не до вподоби. «Чорна Маса» розпочала пошуки?

– Ну, якщо ти вбив одного з засновників цієї зграї, ясна річ, тобі цього не пробачать, – витираючи руки об фартух, запевнив Сайкум. – Чого боятися, адже в тебе є Беллу...

Зловивши на собі гнівний погляд Міроена, власник закладу затнувся. У цей момент до стійки підійшла тітонька Камелія з дерев'яною тацею. На ній стояли дві чашки з чаєм і кухоль з якимось пахким напоєм, за запахом він нагадував…

– Віскі? Як ви дізналися? – здивувався Герц.

– Я працюю тут понад двадцять років, хлопче мій! Мені достатньо одного твого погляду, щоб зрозуміти, на яку пляшку ти витріщаєшся! – усміхнулася старенька. – До речі, тут зовсім недавно сова прилетіла і дещо принесла.