Розділ 13. За будь-яку ціну

Ліс налився яскравим світлом лиш на одну мить. Вчепившись у темне древко артефакту обома руками, герой підібгав ноги і приготувався до затяжної сутички. Дивлячись на це, Герц усвідомив всю серйозність намірів товариша і вирішив не втручатися. Тим більше що приводів у принца для бійки з кровним було більше, ніж у нього.

– Ти точно впораєшся? – насамкінець запитав він.

Хлопець промовчав, продовжуючи дивитись на худорлявого найманця.

– Готовий, Грішний? – ніби насміхаючись, спитав Сент Він.

– Не можу дочекатися, коли від тебе залишиться жменька попелу, – навздогін відповів той і стукнув по вологому ґрунту палицею коси. Лезо Фраксінуса набуло багряного кольору і вкрилося тонким шаром полум’я.

Кровний широко посміхнувся. Його мрія – прославити власний клан – надавала йому ще більшої впевненості і майже стала дійсністю. Справа залишилася за малим – потрібно було лише добути голову злочинця.

Стискаючи руків’я фламбергу, найманець швидко кинувся уперед, тримаючи в умі одне просте правило: хто нападає першим, за тим і перевага. Однак у цій битві важко було визначити явного переможця. Про обох бійців ходить чимало чуток, правдивість яких або підтвердиться, або миттєво буде спростована. Міроен славився спокійною і розважливою вдачею, а його ворог – хитрістю та спритністю.

Два гостро заточених знаряддя дзвінко схрестилися один з одним. Супротивники на секунду зустрілися поглядами. Як і раніше, Сент Він першим зробив низку ударів, але його ворог без особливих зусиль або ухилився, або парирував їх.

Люмійський був особливим, вирізнявся серед інших своєю неординарністю та винахідливістю. Мандруючи світом, він навчався у багатьох відомих майстрів зброї і, об’єднавши їх вчення воєдино, розробив власний стиль бою. Його рухи можна було порівняти з легким і невимушеним танцем, який не так просто прорахувати. Найманець збагнув, що всі атаки марні і ворога зненацька не застати. Він відскочив убік і вивів перед собою зачарований малюнок у формі спіралі, який одразу ожив.

Отруйно-зелений потік слизу стрімко ринув на Міроена, але той не розгубився і пройшовся по землі вістрям коси, накресливши довгу смугу. Перед ним виросла висока стіна з полум’я, яка і прийняла на себе весь удар.

– Непогано, дуже непогано! Мабуть, цю штуку теж заберу разом із твоєю головою! – посмішка ні на секунду не сповзала з обличчя кровного.

Зробивши крок, Міроен різко змахнув Фраксінусом. Зброя зашипіла і вивільнила на супротивника широку хвилю вогню. Сент Він не очікував подібного маневру і ледве встиг сховатися за найближчим небо-древом. І якби не воно, убивця давно згорів живцем. Безжальна стихія вчепилася в рослину, пропалюючи товстий шар кори і покриваючи його кіптявою. Вискочивши з укриття, кровний відповів схожим заклинанням. Битва продовжилась.

***

Спочатку юна Люмія постійно сиділа біля вікна і уважно спостерігала за тим, як живе Каліго та його мешканці. Вона відмовлялася від їжі, лише зрідка пила воду, спала мало й погано. Сни були короткими і кошмарними, після них вона нерідко прокидалася з криками та заплаканими очима. Погані думки постійно відсилали її до тих подій, образів, заплямлених кров’ю та охоплених полум’ям.

Зі світанку і до самого заходу сонця вона не покидала свій «пост», замкнулася в собі і багато думала. Споглядаючи на те, як сильні пожирають слабких, як зароджується і згасає життя, як хтось його дарує, а хтось забирає, дівчинка не могла зрозуміти, чому світ настільки несправедливий.

Якось Хоухен набрався сміливості і запропонував їй піти з ним в одне незвичайне місце. Люмія, не впустивши в себе жодного слова, проігнорувала пропозицію, але пізніше передумала – все ж цікавість взяла гору. Сивий чоловік попросив дівчинку заплющити очі і не підглядати. Прикривши обличчя долонями, вона хвостиком крокувала за старцем, доки вони не зупинилися.

– Ми на місці, – промовив чародій, самовдоволено чухаючи білу бороду.

Дитина не могла натішитися побаченим. Галявина, на яку вони прийшли, була вистелена трав’янистим килимом та мініатюрними квітами. Суміш яскравих та приємних ароматів викликала на обличчі першу посмішку. Дитя ненадовго забуло про кошмари минулого.

– Поглянь туди, – старий вказав рукою на протилежний кінець лугу, де до неосяжного дерева була прибита кругла дощечка з жирною червоною крапкою у центрі.

Хоухен взяв до рук невеликий лук і витягнув довгу стрілу з колчану. Дівчинку це не аби як зацікавило: хоч вона й продовжувала зберігати мовчання, блакитні очі заворожено споглядали за діями старого. Він випростався, натягнув тятиву, добре прицілився і, затамувавши подих, пустив снаряд у вільний політ. Він не втрапив у мішень – стріла пролетіла над нею. Друга спроба теж виявилася невдалою.

Настала черга Люмії. Маленькі рученята міцно вчепилися в руків’я зброї і довго не могли втримати натягнуту нитку. Снаряд то вислизав, то пролітав кілька метрів і ховався серед квітів. Мертву тишу порушило невинне хихикання старця, але й воно тривало недовго.

Відвернувшись на мить, Хоухен обомлів. Люмія, незрозуміло яким чином потрапила майже в центр мішені. Вдруге він стежив за нею уважніше. Поза дитини відрізнялася від тієї, яку найчастіше приймають мисливці, а кисті трималися рівно і непохитно. Затамувавши подих, вона відпустила тятиву. Випущена стріла зі свистом встромилася прямо в «яблучко». Саме тоді Хоухен зрозумів, що це дитя має надзвичайний талант.