Розділ 12. Секрет Аріда

Торгові лавки були вщент випалені, а від жилих будиночків залишилися лише тліючі каркаси. Невисокий обеліск з неотесаного каменю, навколо якого облаштувалося поселення, осквернили і заплямували. Людські тіла лежали біля нього вже досить довгий час. Упереміш, один на одному, змучені глибокими порізами та наскрізними ранами, з яких сочилося щось зелене та гидке.

Вдихнувши на повні груди, Герц скривив обличчя і закашлявся. Сповна відчувши смердючий запах крові і чогось різкого, він відразу прикрив ніс накидкою, щоб не скуштувати цієї погані знову.

Люмія опинилася в жахливому сні, з якого неможливо було вибратися, просто розплющивши очі. Вона чудово знала всіх цих людей. У когось постійно купувала їжу, з кимось добре спілкувалася. Часом, у найважчі для поселення часи, вона полювала з місцевими чоловіками на дичину, щоб їхні діти та дружини не голодували.

– Вони… Вони всі… Чому? Ці люди ні в чому не винні... Вони нічого поганого не зробили...

Герой став перед нею, закриваючи собою жахливу картину.

– Безумцям на кшталт нього немає діла до того, добре вони вчинили чи погано. А тепер давай, йдемо звідси.

– Але… Де тепер його шукати? – витираючи сльози, запитала дівчина.

Сірі очі, озираючись на всі боки, випадково звернули увагу на записку, прибиту до дерева.

«Це була незабутня ніч! Я не виспався, втомився, але отримав справжню насолоду, вбиваючи кожного з них. А тепер час десерту. Я пішов за вашим дружком, покваптесь! Ваш улюблений S.V».

– Здається, я знаю, де шукати цю тварюку… – зціпивши зуби, промовив Герц.

***

Хоухен не відходив від Міроена ні на мить. Щопівгодини він міняв компреси, обробляв рану на плечі і поїв хлопця настоянками з гірких трав. У пошуках давно забутих рецептів цілющих мазей старий перерив усі книжкові шафи та скрині. Поки він жив разом зі своєю сім’єю, замку не були потрібні ні цілителі, ні алхіміки, ні знахарі. Старший з Люмійських розумівся в багатьох науках і нерідко допомагав жителям Ланслайту, коли ті хворіли.

Він тримав Міроена за зблідлу руку: вона була холодною і інколи посмикувалася. Кожен ковток повітря давався принцові з труднощами. Старий міг тільки спостерігати за муками онука і чекати, поки Герц із Люмією подолають Сент Віна.

– Пам’ятаю, як мені доводилося лікувати тебе у дитинстві. Ти довгий час був прикутий до ліжка, а старенька Роуз змушувала пити щогодини приготовані мною відвари з шипшини та інших огидних трав. Ох і кривився ж ти тоді…

Люмійський засопів і зморщився, ніби до нього дійшли слова дідуся.

– Міро, рідненький, я знаю, ти чуєш мене. Щоб ти там не бачив, щоб ти не відчував – борись, благаю! Не пробачу собі, якщо ще й ти мене покинеш!

У відчинене вікно з пронизливим свистом щось залетіло. Спалах яскравого світла, закладаючий вуха писк, вибух. Кора пишнолистого дуба взялася вогнем. Двоповерховий будиночок обріс тріщинами, а уламки зовнішньої стіни розлетілися у різні боки.

– Погодься, старий, роки беруть своє, – зарозумілим тоном вигукнув хтось. – Чаклуєш вже не так, як раніше.

Їм вдалося вціліти лише завдяки своєчасно створеному бар’єру Хоухена. Однак його виснажений вигляд свідчив лише про одне – він однозначно став слабшим.

– І чому я не здивований твоєю появою? – пробурмотів сивий.

– Мабуть, в очах в’ялого старця я здаюся занадто передбачуваним. Вибачай.

З-за дерев висунувся худорлявий мисливець за головами. Міцно стиснувши руків’я отруйного фламбергу, він кровожерно облизав губи і глянув на останніх представників королівської родини.

– Що ти зробив з моєю онучкою та його другом? – спитав Хоухен.

– Хм, я їх не зустрічав. Гадаю, вони попрямували шукати мене в це збідніле село, але запізнилися. Ох і насолодився ж я цими криками та жалібними стогонами. «Допоможіть, пожалійте...». Бісять.

Сент Він зібрав якнайбільше слини в роті і плюнув у бік заклинача.

– Ти ненормальний…

– Ха, а я цього й не заперечую. Я роблю те, що приносить мені насолоду. Нам, членам клану, закони не писані, на відміну від «чесних». Зав’язуй вже з цими порожніми балачками. Хочу швидше випробувати твою велич і силу, Хоухен Люмійський!

Єдине, що старець міг зробити у цій ситуації – виграти час. З тим запасом духовної енергії, яка в нього була, він не в змозі перемогти молодого та досвідченого бійця.

– Доля неприхильна, якщо вирішила зіштовхнути нас лобами, – Люмійський-старший пронизав Сент Віна гнівним поглядом і звів долоні воєдино.

Біля старого з’явився величезний двоголовий вовк білого окрасу, який твердо стояв на задніх лапах. Його масивне тіло місцями було прикрите сталевими латами, а в лапах він тримав важкий моргенштерн з трьома шипастими кулями на ланцюгах. Налиті кров’ю очі висловили готовність до поєдинку.

– Я вже думав, все, що розповідав наш лідер, – порожні балачки… А ти справді можеш закликати істот із священної книги Каруди[1]… – у голосі світловолосого заграли нотки здивування.

Величезний звір люто завив і рушив уперед, здригаючи землю. Він замахнувся триголовою булавою, проте Сент Він зумів утекти. Дзвінко брязнули ланцюги, пролунав дикий гуркіт. Голкова зброя міцно засіла у стовбурі небо-дерева.