Розділ 11. Щоденник Хоухена

– Цікавий факт про сім’ю Міроена… – пошепки сказав Герц і посміхнувся.

Погортавши сотню нудних сторінок, він зупинився на тому місці, де раніше була розкрита книга.

«Не очікував, що все так обернеться. Я розлючений, ще й як! Хто б міг подумати, що мій рідний син та його дружина шукатимуть примирення з Калінгемами? Як це взагалі можливо? Хоч ми й кровно пов’язані, але ворожнеча засновників родин нікуди не ділася! Я не вірю і не віритиму в їхню люб’язність і дружелюбність!

На жаль, мені доведеться покинути замок. Я не відчуваю підтримки ні з боку підлеглих, ні з боку сім’ї. Усі мої протести марні.

Найбільше мені шкода онука… Він ще зовсім юний, щоб розуміти такі «дорослі» речі… Був би старшим – втер би носа батькам… Вони надто суворі до нього. Невже не розуміють, що він не хоче бути принцом, спадкоємцем престолу! Битви та зброя притаманні йому більше, аніж граматика та точні науки! Йому точно передався характер нашого засновника, Люмуса!

Коли він виросте, то змінить майбутнє роду Люмійських, я в цьому не сумніваюся. А поки що… Це мій останній запис…».

Герц перегорнув кілька пустих сторінок і продовжив читання. Сірі очі забігали між рядками, вдумливо вичитуючи кожне слово.

«Я нарешті знайшов собі притулок. За допомогою навичок Магії призову я зміг перенести свою затишну хатину далеко від рідного дому. До речі, по дорозі в Тайокі я знайшов маленьку дівчинку з довгим смольним волоссям. Вона стояла зовсім одна і оплакувала мертвих... Її селище спалили прямо в неї на очах... Кровні...

Я дав їй обіцянку: виростити з неї чудового майстра зброї. До речі, вона чимось нагадує мені мого онука. Вони б точно порозумілися…».

Хлопець не витримав і відкрив останній запис.

«Все більше чуток приходить з Рахасу… Якийсь хлопець, володар Магії призову, зумів вправити мізки Ельро і роздобути дуже могутню зброю… Без сумніву, це він… Багато часу минуло з того моменту, коли рід Люмійських пав… Яким він став? Що у нього в голові? Чи знає він про мене і чи прийде сюди? Сподіваюся на допомогу Деуса…».

Волоцюга витріщив очі від осяяння.

– П-почекайте… Це означає, що…

– Так, друже мій, – голос старця так налякав Герца, що той подавився димом.

– То це вас Міроен шукав? – відкашлявшись, спитав хлопець.

Літній чоловік кивнув, стягнув тканину зі старого крісла і сів навпроти співрозмовника.

– Що ви знаєте про той день?

– Мені здавалося, що ти теж родом з Ланслайту і повинен знати про це краще за мене.

– На жаль, але ні… Того дня мене в селищі не було… – ухилився від відповіді Герц.

Сиві брови з підозрою насупилися.

– Думаю, що знаю не більше за тебе. Однак, в одному я певен точно: він не вбивав своїх батьків. Хоча б тому, що на виклик самого правителя пекла була здатна лише одна людина – мудрець Мундос.

– Чому ви так впевнені? – поцікавився Герц.

На зморшкуватому обличчі випливла легка посмішка.

– Дозволь розповісти тобі трохи про наш родовід. Не дарма ж я збирав усі відомості та записи.

Герой ковтнув диму з люльки і кивнув на знак згоди.

– Після кровопролитної битви синів мудреця їхні нащадки дали обітницю не закликати істот із пекла та небесного царства. Але довіри між ними так і не з’явилося. З цієї причини ми і, як потім виявилося, вони теж знайшли інший спосіб убезпечитися. Наші попередники створили священну зброю, наділену величезною силою.

– І чому ваші діти не використали її? – міркував уголос Герц.

– Я не можу дати тобі відповідь на це запитання, юначе. Можливо, вони не знали, де його шукати. Мої пошуки також не мали успіху.

– Ви казали, що він – втілення Люмуса. Але чому?

Вибілені очі поринули у порожнечу.

– Розумієш... Я бачив його потяг до битв змалку. Засновник нашого роду був добродушним і справедливим, завжди захищав слабких і мав багато друзів, союзників. В той час як Калін – цілковита його протилежність. Таких хитрих, улесливих та нещасних людей, як він, у світі не знайти. Він робив усе на втіху собі. До речі, це позначилося і на любові до зброї. Якщо Люмус добре володів будь-яким клинком чи списом, його кровний родич – майстер дальнього бою.

– Так, я чув про «снайперів» з калінгемської гілки… Ці виродки винищували цілі загони ворогів за часів малих революцій у Корвелі.

– Безліч таїнств досі не розкрито. Як знати, можливо, Міроену пощастить дізнатися правду.

– Ці нелюди, прийшовши до влади, знівечили моє рідне селище, а тому питань до них у мене зараз більше, ніж у Міро. Я допоможу йому чим зможу, – запевнив Герц. – Але звідки у вас стріла, яка позбавляє зброю магії?

Старий трохи подумав, перш ніж відповісти.