Розділ 10. Історія двох сімейств

Багато хто вважає, що після смерті людині відкривається лише два шляхи. Одні бачать перед собою рай: його фантастичні пейзажі, сповнені їстівними плодами сади та дерева, які проростають з хмар. Других направляють у моторошні підземелля, в яких все палає і плавиться, луною розносяться нескінченні крики людей, а в котлах варяться грішники. Нічого подібного.

Його зустріли темрява, страх і холод, від якого в жилах застигала кров. Люди, які не вірять в жодне божество, завжди руйнували фантазії мрійників і святенників, говорячи про те, що після останнього подиху на них чекає вічне блукання у пітьмі. Можливо, вони мали рацію, але…

У безформному мороку почали вимальовуватися незрозумілі силуети. Лінія горизонту поділила порожнечу навпіл. Під ногами з’явилася кам’яна дорога, а земля біля неї поросла травою. Дерева, поля, будинки, величезний замок на пагорбі. Хлопець впізнав це місце. Він потрапив у світ, де відтворилася цілісна картина подій того дня.

Заціпеніння минуло. Ще раз озирнувшись, герой зрозумів, що з ним хтось безкарно грає. Застиглий над родовим замком червоний місяць, відсутність кількох веж, наявність світла в тих місцях, де його бути не повинно… Бездушний бешкетник не знає деталей, на відміну від того, хто пережив ці події і не може викинути їх з голови.

Він погодився на умови гри. Головні ворота замку були виламані, ніби їх пробили тараном; внутрішній двір спорожнів: ні придворних, ні вартових ніде не було. Хлопець гнівно хмикнув і, знявши зі стіни смолоскип, зайшов усередину.

Замок сповнився химерними і моторошними звуками. Білокам’яні стіни кулуарів були понівечені, спаплюжені кривавими словами: «грішний», «убивця», «злодій», «зрадник». У коридорах лежали тіла мертвих придворних і тих, кого ще можна було врятувати. Люди благали про допомогу, кричали та хапалися за одяг свого володаря. Він проігнорував жахливі картини, ледь стримуючи гнів.

Нарешті, герой дібрався туди, де все сталося. У те місце, де загинули батьки і обірвався його родовід.

Тронна зала була відчинена. Висока стеля, прикрашена зачарованими, живими малюнками, обрушилася. Мармурові колони лежали одна на одній. Залізний престол, котрий так любив його батько, погнувся і зламався під натиском каміння.

Оглядаючи руїни, принц довго не міг збагнути, що привело його сюди і чому він це бачить. Випробування богів, кошмар, галюцинація, міраж, витівки смерті? Чи швидкоплинно це все? А може він блукатиме замком до нескінченності? Безглузді міркування зникли, коли до нього хтось заговорив.

– Ну, привіт, Міро, – почулося з-за спини.

На лобі проступив холодний піт. Хлопець впізнав цей голос і втратив дар мови. Ось кого, а цієї людини тут не повинно бути взагалі.

***

– Що привело вас у ці місця? – поцікавився старий, дбайливо розливаючи у невеликі керамічні посудини трав’яний чай.

– Ми… мандруємо… Старі друзі, так би мовити… – задумливо відповів співрозмовник. З його голови ніяк не виходив образ чудернацького найманця, який поранив його товариша.

Вони сиділи в затишній прибраній кухні, яка, незважаючи на свої маленькі розміри, вмістила у собі кілька шафок з чорного дерева, піч, столик, устелений білою скатертиною, та два м’які стільці. На стінах висіли портрети невідомих мечникові людей у дорогих вбраннях.

– Думаю, ти спантеличений тим, що з вами сталося. Не хвилюйся, Люмія вміє надавати першу допомогу, вона потурбується про твого товариша.

– Хто цей хлопець? Розкажіть про нього все, що знаєте, – сірі очі сповнились бажанням дізнатися більше про супротивника.

Літній чоловік приємно посміхнувся і випив чаю.

– А ти настирливий, хе-хе… Ну гаразд. Все почалося кілька років тому. У Тайокі збільшився приріст біженців з інших регіонів, і це сприяло створенню розбійницького клану, ім’я якому – «Чорна Маса». Той, з ким ви зіткнулися, мабуть Сент Він. Він вважається одним із засновників цієї зграї і частенько вештається тут у пошуках здобичі. Ще нікому не вдавалося перемогти цього кровного. Можливо, Міроен – перший, хто зміг вижити після сутички з ним, але це ще не кінець. Він повернеться і закінчить розпочате.

– Чорта з два, тільки через мій труп, – було осміхнувся Герц, але після різко змовк.

Старий злякано повів бровами.

– Стривайте. Звідки знаєте ім’я мого друга? Я ж його не називав.

– Ем… Н-ну… У нашому регіоні всі знають про Грішного! Його розшукують багато найманців, але ці небезпечніші, ніж решта! – з нотою хвилювання відповів старий. Ще трохи і він заплутався б у своїх судженнях, але тут на кухню зайшла Люмія.

– Як він? – різко змінив тему Герц, вдавши, ніби нічого не чув до цього. Сивий чоловік полегшено видихнув.

– Я обробила і перев’язала рани, з ним усе гаразд. Поки що… – напружено відповіла дівчина. – Поріз на голові загоїться, хоч і залишиться незначний шрам. А ось плече…

– Так і думав… Це отрута…

– Як отрута? Цей гад його отруїв? – скипів Герц.

– Я бачила її в дії кілька разів, коли полювала у лісі. З недавніх пір цей покидьок використовує свою зброю не тільки на людях, а й на тваринах. Спочатку з рани сочиться зелена рідина, схожа на слиз, а потім жертва впадає в агонію і вмирає. Тому лісові жителі і розбіглися. Якщо це так, то він не має жодного шансу…