Розділ 10. Історія двох сімейств

Багато хто вважає, що після смерті людині відкривається лише два шляхи. Одні бачать перед собою рай: його фантастичні пейзажі, сповнені їстівними плодами сади та дерева, які проростають з хмар. Інших направляють у моторошні підземелля, в яких все палає і плавиться; луною розносяться нескінченні крики людей, а в котлах варяться грішники. Але нічого подібного.

Його зустріли темрява, страх і холод, від якого в жилах застигала кров. Люди, які не вірять в жодне божество, завжди руйнували фантазії мрійників і священників, говорячи про те, що після останнього подиху на них чекає вічне блукання у пітьмі. Можливо, вони були праві, але…

У безформному мороку почали вимальовуватися незрозумілі силуети. Лінія горизонту поділила порожнечу навпіл. Під ногами з’явилася кам’яна дорога, а земля біля неї поросла травою. Дерева, поля, будинки, величезний замок на пагорбі. Хлопець впізнав це місце. Він потрапив у світ, де відтворилася цілісна картина подій того дня.

Заціпеніння пройшло. Ще раз озирнувшись, герой зрозумів, що з ним хтось безкарно грається. Застиглий над родовим замком червоний місяць, відсутність кількох веж, наявність світла в тих місцях, де його бути не повинно… Бездушний бешкетник не знає усіх деталей, на відміну від того, хто пережив ці події і не може викинути їх із голови.

Він погодився на умови гри. Головні ворота замку були виламані, ніби їх пробили тараном. Внутрішній двір спорожнів: ні придворних, ні вартових ніде не було. Хлопець гнівно хмикнув і, знявши зі стіни смолоскип, зайшов усередину.

Замок сповнився химерними і моторошними звуками. Білокам’яні стіни кулуарів були понівечені, спаплюжені кривавими словами: «грішний», «убивця», «злодій», «зрадник». У коридорах лежали тіла мертвих придворних, та тих, кого ще можна було врятувати. Люди благали про допомогу, кричали та хапалися за одяг свого володаря, тоді як він, ледь стримуючи гнів, проігнорував ці жахливі картини.

Нарешті герой дібрався туди, де все сталося. У те місце, де загинули батьки і обірвався його родовід.

Тронна зала була відчинена. Висока стеля, прикрашена зачарованими, живими малюнками, обрушилася. Мармурові колони лежали одна на одній. Залізний престол, котрий так любив його батько, погнувся і зламався під натиском каміння.

Оглядаючи руїни, принц довго не міг збагнути, що привело його сюди і чому він це бачить. Випробування богів, кошмар, галюцинація, міраж, витівки смерті? Чи швидкоплинно все це? А може він блукатиме замком до нескінченності?

Безглузді міркування зникли, коли до нього хтось заговорив.

– Ну привіт, Міро, – почулося з-за спини.

На лобі проступив холодний піт. Хлопець впізнав цей голос і втратив дар мови. Ось кого, а цієї людини тут не повинно бути взагалі.

***

– Що привело вас у ці місця? – поцікавився старий, дбайливо розливаючи у невеликі керамічні посудини трав’яний чай.

– Ми… мандруємо… Старі друзі, так би мовити… – задумливо відповів співрозмовник. З його голови ніяк не виходив образ чудернацького найманця, який поранив його товариша.

Вони сиділи в затишній прибраній кухні, яка, незважаючи на свої маленькі розміри, вмістила у собі кілька шафок з чорного дерева, піч, устелений білою скатертиною столик та два м’які стільці. На стінах висіли портрети невідомих мечникові людей у дорогих вбраннях.

– Думаю, ти спантеличений тим, що з вами сталося. Не хвилюйся, Люмія вміє надавати першу допомогу і потурбується про твого товариша.

– Хто цей хлопець? Розкажіть про нього все, що знаєте, – сірі очі сповнились бажанням дізнатися більше про супротивника.

Літній чоловік приємно посміхнувся і випив чаю.

– А ти настирливий, хе-хе… Ну гаразд. Все почалося кілька років тому. У Тайокі збільшився приріст біженців з інших регіонів, і це сприяло створенню розбійницького клану, ім’я якому – «Чорна Маса». Той, з ким ви зіткнулися, мабуть Сент Він. Він вважається одним із засновників цієї зграї і частенько вештається тут у пошуках здобичі. Ще нікому не вдавалося перемогти цього кровного. Можливо, Міроен – перший, хто зміг вижити після сутички з ним, але це ще не кінець. Він обов’язково повернеться і закінчить розпочате.

– Чорта з два. Тільки через мій труп, – було посміхнувся Герц, але передумав і різко змовк.

Старий злякано повів бровами.

– Стривайте. Звідки ви знаєте ім’я мого друга? Я ж його не називав.

– Ем… Н-ну… У нашому регіоні всі знають про Грішного! Його розшукують багато найманців, але ці – небезпечніші, ніж решта! – схвильовано відповів старий. Ще трохи і він заплутався б у власних судженнях, але тут на кухню зайшла Люмія.

– Як він? – різко змінив тему Герц, вдавши, ніби нічого не чув до цього. Сивий чоловік полегшено видихнув.

– Я обробила і перев’язала рани, з ним усе гаразд. Поки що… – напружено відповіла дівчина. – Поріз на голові загоїться, хоч і залишиться незначний шрам. А ось плече…

– Так і думав… Це отрута.

– Як отрута? Цей гад його отруїв? – скипів Герц.

– Я бачила її в дії кілька разів, коли полювала у лісі. З недавніх пір цей покидьок використовує свою зброю не тільки на людях, а й на тваринах. Спочатку з рани сочиться зелена рідина, схожа на слиз, а потім жертва впадає в агонію і вмирає. Тому лісові жителі і розбіглися. Якщо це так, то він не має жодного шансу…