Розділ 9. Сент Він

Нічне небо затьмарив густий дим, а вибухова хвиля розвіяла бліду завісу, яка розстелилася по всьому Каліго. Небо-древо, на якому була зведена хатина, зайнялося вогнем, потемніло і з моторошним гуркотом впало на землю. Примарний ліс прокинувся.

Прийшовши до тями, Міроен потер лоба і помітив, як його тремтяча рука повністю забруднилася теплою кров’ю.

– Дідько… – важко дихаючи, сказав принц.

– Ох-х-х… Моя голова… – пробурмотів собі під ніс Герц.

Він не зміг піднятися з першого разу – спину пронизував різкий біль, а у вухах стояв нестерпний дзвін. Так вийшло, що вибухова хвиля відкинула товаришів у різні боки.

– А ну виходь із затінку, щур!

Сіроокий кинувся шукати приятеля, але на його шляху стало блискуче лезо оголеного ворожого меча.

– Ні-ні-ні… – невдоволено цокаючи, заперечив дехто. – Далі ти не пройдеш.

Волоцюга відвів погляд. Поруч із ним стояла людина, від зовнішнього вигляду якої його ледь не знудило. Хлопець із худорлявою, женоподібною фігурою був ледве старший за мандрівників. Біле, як кипінь, волосся закривало лише половину його худого, витягнутого обличчя і тяглося аж до самого кінчика гострого підборіддя. Інша частина голови була поголена, а над бровою красувався хрестоподібний шрам. За спиною незнайомця, поверх шкіряного жилета без рукавів, Герц зумів розгледіти довгий, подекуди вигнутий лук і порожні піхви.

– Ти ще хто такий? – вискалившись, видавив із себе герой.

– У-у-у… Все, що тобі потрібно знати, так це те, що ти зараз помреш, – дзвінко відповів той.

Самовпевненість противника розбурхала мечника.

– Я  на твоєму місці не розкидався б словами на вітер.

– Так? І ти кажеш це тоді, коли до твоєї горлянки приставлений мій клинок?

Напружений діалог різко обірвався. Побачивши кинджал, кинутий звідкись здалеку, зловмисник був змушений трохи відступити назад. Герц полегшено видихнув.

– Ти з місцевого клану, чи не так? – втрутився Міроен. Тримаючись за лоб рукою, він намагався зупинити кров, проте вона все одно просочувалася між пальцями.

– Хо-хо-хо! Кого я бачу! – здивувався той. – Проникливий злочинець, за голову якого обіцяна чимала нагорода! Грішний Міроен власною персоною! Знаєш, не чекав на такий подарунок долі. Хотів вполювати лося, а тут – соковите вороненя!

– Брехун з тебе паскудний.

– Зате у мистецтві умертвіння мені рівних немає. Твоя голова стане чудовим трофеєм!

– Ти не перший, хто це каже. І на жаль, не останній...

Білявий вбивця змінив свою ціль і накинувся на Міроена. Поранений принц одразу відвів вільну руку, призиваючи короткий меч. Виставивши його перед собою, він заблокував ворожу атаку, але та виявилася сильнішою, ніж очікувалося. Ослаблене тіло не дозволяло битися у всю силу і викликати ту зброю, яку хотілося.

Найманець нарощував темп, щоразу атакував свою жертву дедалі швидше і бив все сильніше. Звивистий клинок мерехтів перед карими очима. Він з останніх сил відбивався і відступав назад – доти, доки не уперся в небо-древо. Скрегіт металу луною пройшовся крізь туманний ліс. Короткий меч відлетів убік. Міроен впав навколішки і пильно спостерігав за супротивником, не перестаючи притримувати рукою лоба.

– Не такий ти і страшний звір, яким тебе малюють! – світловолосий без задньої думки змахнув зброєю. Фламберг засвистів, погрожуючи знести голову з плечей принца, але натомість він дзвінко вдарився об сталь.

– Виродок! Ти змусив мене зробити те, чого я зовсім не бажав! – обізвався Герц.

Він довго міркував, чи варто йому оголювати Кровопивцю, бо розумів, якою є плата за його застосування. Усвідомивши, що напад захлинувся, супротивник різко потягнув меча на себе і відступив.

– Як же ти все ускладнюєш, обірванець...

– Ти себе в дзеркало бачив? – озлоблено пирхнув той.

– Схоже, я не маю іншого вибору, окрім як…

Промову мисливця за головами нахабно обірвав тонкий і гострий снаряд, промайнувший перед його очима.

Вона прикувала до себе здивовані погляди, хоч і не любила зайвої уваги. Між кронами дерев показалася незнайомка з яскраво вираженою талією і міцною, як для дівчини, статурою. Пишне чорне волосся обрамляло її миле овальне обличчя, а блакитні очі уважно спостерігали за всім цим безладом. Почувши вибух, вона першою поспішила до джерела шуму.

– Ти порушив спокій цього лісу, кровний, – заговорила вона, не зводячи погляду з передпліччя худорлявого хлопця, на якому було зображено герб його клану.

– А ти непогано стріляєш, – наголосив противник. – Ось тільки тобі не вистачило трохи…

– Перший був попереджувальний, – відповіла незнайомка. – Другим я проб’ю наскрізь твій наполовину облисілий череп.

Найманець розреготався.

– Гаразд, гаразд… Я, звичайно, славний боєць, але зараз у мене немає того настрою, з яким я впорався б із двома покидьками. Грішний, якщо ти мене ще чуєш, то знай: я прийду за тобою тоді, коли твоє тіло згниє зсередини, а душа просочиться болем від тих діянь, які ти вкоїв. Ну а ти, обірванець, будеш наступним. Мене звуть Сент Він. Ще побачимось.