Розділ 8. Ліс Каліго

Герц і Міроен третій день блукали піщаними пустками Рахасу, страждаючи від спеки і нестачі питної води. Через неприємні погодні умови вони нерідко зупинялися в неглибоких печерах і покинутих куренях, де перечікували піщані бурі та холодні ночі. Повітря з непередбачуваною швидкістю то нагрівалося, то остигало. Часом Міроен докоряв собі за те, що сунувся в ці краї. Єдиною відрадою цього походу було отримання рідкісної зброї, про яку він мріяв не перший рік.

Щоб пройти до кордону з тропічним регіоном Тайокі, мандрівникам потрібно було подолати голі землі, в яких водилися лише скорпіони і скарабеї. Колись Герц вполював одного такого і приготував собі на вечерю. Якби він знав, що з’їдена ним комаха викличе галюцинації, то нізащо не погодився б на це.

Пізніше герої натрапили на напіврозвалений дерев’яний будиночок, у якому проживав самотній старець. Він виявився дуже доброзичливим і люб’язним, незважаючи на те, що переважна більшість мешканців цього регіону – злодії та мародери. З розмови з ним Міроен зрозумів, що той займається вирощуванням кактусів та розведенням деяких видів пустельних тварин. За невеличку плату та допомогу по господарству хлопцям дозволили переночувати та навіть дали двох верблюдів.

Герц вважав за краще подорожувати виключно на своїх двох, і лише за рідкісним винятком – верхи на коні. Але коли йому довелося видертися на чийсь горб і просидіти на ньому майже весь день…

– Міро, давай зробимо привал! У мене вже сідниці ниють від цієї конеподібної істоти! – поскаржився приятель, потираючи спітнілий лоб.

– Мені набридло вислуховувати твоє скиглення, – скипів товариш. – Ми ж півгодини тому зупинялися.

– Як взагалі Деусу спало на думку створити щось подібне?

Горбата тварина протяжно замукала і зупинилася, почувши образу у свій бік.

– Ось тобі і на!

– Вони не винні, що народилися такими. І не винні, що їм ще й тебе доводиться вислуховувати.

– Ти зараз у мене добалакаєшся!

Хлопці витримали невелику паузу та залилися сміхом.

– Потерпи ще трохи, скоро доїдемо до кордону і тебе попустить, – заспокоїв його принц.

– Ти так і не сказав, куди саме ми прямуємо! Ти взагалі нічого до ладу не пояснив! І чому це мене стурбувало лише через три дні?

– Ого, і справді. Я й сам тільки зараз зрозумів, що ти не набридав своїми розпитуваннями.

– Знаєш що?…

– Давай не тут. Як перетнемо кордон і знайдемо місце для ночівлі, тоді й обговоримо це, – потираючи пересохлі очі, заспокоїв його Міроен.

– Добре, твоя взяла. Але пам’ятай – на тебе чекає серйозний допит, – змирився Герц і поправив спадаючий капюшон.

Яскраве світло сонця засліплювало і виснажувало і без того втомлених героїв. Кожен із них щось бурмотів собі під ніс, зрідка завивав і роздратовано пирхав. Нестерпна спека впливала на свідомість і показувала те, чого немає насправді.

На горизонті з’явилася довга зелена смуга. Підступаючи ближче, хлопці розгледіли у ній густу рослинність.

– Мене знову глючить? Це що, оаза? – з останніх сил запитав волоцюга.

– Ні, ми приїхали, – відповів Люмійський.

Герц помітив одну незвичну деталь – перехід з піщаної пустки в квітучий ліс виглядав надто різким.

– Ніколи не помічав такої різкої зміни клімату… – наголосив хлопець, зістрибуючи з тварини.

– Подібне іноді відбувається на стиках регіонів. Природа – штука непередбачувана.

Скинувши з себе плащ, принц акуратно склав його і засунув у невелику сумку, перекинуту через плече.

– Можеш теж зняти, тут це не знадобиться, – він глянув на приятеля, але той не прислухався до його поради.

Герц вперше звернув увагу на одяг товариша, який він постійно приховував. Міроен вважав за краще носити щось недороге, просте і практичне. До його жилястого тіла щільно прилягала лляна сорочка з червоним орнаментом на манжетах та смольні штани з неглибокими кишенями; кисті були вільними, а на ногах добре сиділи шкіряні чоботи на заклепках. Поверх цього принц носив темно-зелене сюрко[1] з щільної термалами[2], яке захищало його від дрібних порізів і поранень.

– А що з цими робитимемо? – поцікавився друг, тицяючи пальцем на верблюдів.

– Тут залишимо. Старий казав, що вони знають дорогу додому.

Тварина, що возила на собі «недоброзичливця», на прощання плюнула у бік Герца. Усміхнувшись, герой відповів взаємністю.

Залишивши «пекельні землі», вони відчули те, чого їм так довго бракувало – несамовиту лісову прохолоду. Міроен встиг скучити за соковитим запахом трави та зеленим краєвидом; за шерехом листя та танцюючим весняним вітром. Проте, волоцюга знову помітив щось дивне.

– Звідки тут стільки живності? Тобі не здається все це підозрілим? А?

– Що тобі, власне, не подобається? Це ліс! Тут властиво жити тваринам, – приятель навіть не обернувся.

– Ти мене не зрозумів. Стільки дичини не мешкає на кордонах регіонів. Тут щось негаразд. Агов, ти слухаєш?

Карі очі насторожено озирнулися. Вдалині від них спокійно розгулювало кілька оленів і диких кабанів, а ще далі, між кронами дерев, з’явилася морда дрімаючого ведмедя. Люмійський ще раз прокрутив у голові слова товариша та частково погодився з ним. Коли він залишав Тайокі востаннє, на стику регіонів не було жодної лісової душі.