Розділ 7. Багряний світанок

Колекціонер повільно спускався білими сходами і спостерігав за наслідками битви. Площа вкрилася вогнем і дрібними воронками, а в повітрі витав сильний запах гарі та плавленого металу. Розпечені мечі і списи валялися в багряних калюжах, вбираючи кров мертвих воїнів. Десятки вартових перетворилися на попіл.

Місцеві жителі, побачивши жахливу картину, були змушені сховатися і втекли від битви. Вони не хотіли ставати частиною бійні.

Чарівники втомлено сиділи під постаментом у центрі площі. Падіння відлитої з бронзи двоголової змії ознаменувало, свого роду, кінець правління Ельро. Там сидів і Герц, якому дівчинка з рожевим волоссям перев’язувала зап’ястя.

– Ай, боляче! – удавано вигукнув волоцюга.

– Тихше! Чого кричиш? Рана ж дріб’язкова! – мовила Іфра.

– Добре бився, Герце! – зазначила Еллі. – Ти перебив багато вартових!

Хлопець самовдоволено посміхнувся.

– Я в тобі й не сумнівався, – сказав Люмійський.

– Ти отримав те, заради чого загинуло стільки охоронців?

Міроен схвально похитав головою.

– А ти як примудрився поранитися?

– Ах, ну вибачте, у мене ж немає зброї, за допомогою якої я б літав у натовпі, неначе шалений яструб! До речі, поясни мені ось що.

– Що саме?

– Що це за мечі такі? І як ти знову наступив на ті самі граблі? – поцікавився Герц.

Принц важко зітхнув.

– Ці звивисті мечі, що звуться Гемінорумами, наділені Рунною магією повітря. Їх власник може ставати швидким і невловимим, як вітер, і здатен приборкувати бурхливу стихію, яка зносить все на своєму шляху. Вони працюють лише в парі, бо поодинці їхня сила…

– Добре, а як щодо… них?… Вони тебе справді здали Ельро? – скоса дивлячись на бродячих циркачів, спитав Герц.

Герой задумався, перш ніж відповісти.

– Так, це правда. Іфра, згідно плану, привела мене до палацу і здала. Тільки так Ельро міг дозволити магам виступити ще раз і зняти з них усі підозри.

– Але ми погодилися на це за однієї умови, – втрутилася танцівниця. – Якщо ти вб’єш цю свиню. Ти виконав угоду?

– Вибач, але він…

Діалог різко обірвався. Погляди правопорушників були прикуті до воріт Перламутрового палацу, на виході з яких показався мер міста. Озброєний списом чоловік був у розпачі; здавалося, ніби він не заспокоїться, доки не помститься всім своїм кривдникам. Проте, його напад не увінчався успіхом: спускаючись сходами, він безглуздо спіткнувся і стрімголов покотився мармуровими сходами. З його носа потекла тепла цівка крові.

– …живий, – сказав Міроен, після чого відчув на собі розгніваний погляд темноволосої дівчини.

– Ти… Якого дідька? Ми ж домовлялися! Ти просто використав нас!

Не чекаючи відповіді принца, Іфра підбігла до кричущого від болю псевдомера.

– Не втручайся, – коротко наказав Люмійський.

– Та я й не збирався, – байдуже відповів Герц.

Схопивши чоловіка за шовковий одяг, вона підтягла його до себе. Карі очі палахкотіли від гніву.

– Ти, мерзенний, гладкий виродок, пам’ятаєш мене? Хоча ні, мене ти не пам’ятаєш. А ось моїх батьків... Вони працювали на тебе, років шістнадцять тому. Батько кував клинки для твоїх вірних псів, а мати чистила покої та вбиральню. Вони прислужували тобі за копійки, намагаючись прогодувати єдину доньку! І коли вони взяли з твоєї королівської кухні трохи хліба, щоб не дати їй вмерти з голоду, то що ти зробив?

Ельро всіляко крутив головою і намагався не дивитись на дівчину.

– Правильно: ти як справжній «мер» кинув їх гнити у в’язницю! Вони благали про помилування, хотіли востаннє побачити своє чадо, але ти навіть цього їм не дозволив! Тобі подобалося спостерігати за їхніми муками! Останнє, що вони побачили перед смертю, – як володар регоче над ними, чи не так? Тепер настала моя черга сміятися!

Господар Бель-Роу вперше у житті заридав. Від горя чи втрати, від жалю за свої вчинки чи від передчуття смерті – справжню причину знав лише він. Вималювавши в повітрі низку знаків, дівоча рука вкрилася яскравим полум’ям. Іфру поглинула помста, і вона була готова здійснити «правосуддя».

– Стривай! – квапливо вигукнув принц.

Вона знаходилася за крок від бажаного. Один рух – і фокусниця могла наскрізь пропалити тіло Ельро.

– Не смій мене зупиняти! Я зроблю те, на що в тебе не вистачило сміливості! – крізь зуби промовила чаклунка.

– Я й не збирався. Ти певна, що хочеш взяти гріх на душу? – зберігаючи спокій, запитав Люмійський.

– Мені все одно, на небеса я потраплю чи до пекла. Я прагну відплати!

– Тоді ти нічим не краща за нього.

– І на це мені теж начхати. Не заговорюй мені зуби своїми праведними промовами! – голосно закричала дівчина.

Міроен зрозумів, що опинився у безвихідній ситуації. Через його дії та амбіції постраждали люди і пролилася кров. Але натомість народилася можливість подарувати свободу мешканцям цього міста. Він дав шанс мерові виправити помилки, міг зі спокійною душею піти та дозволити Іфрі закінчити справу. Він не бажав вставати на шляху у дівчини і водночас не хотів, щоб та очорнила своє ім’я. Залитий кров’ю Ельро викликав у нього ще більше жалю, ніж раніше.