Розділ 6. Фраксінус

Зовні було спекотно і сухо. Направивши свій погляд у безмежну пустелю, Міроен довгий час розмірковував про те, що сталося в печері. Все почуте хвилинами раніше змусило його знову зануритися в те сумне минуле, яке він так довго намагався забути. Можливо, якби не зустріч із Герцом, все обернулося б інакше.

З підземелля долинув звук чиїхось кроків. Хід думок принца обірвався.

– Ще не пішов… – промовив хтось.

Міроен і бровами не повів, впізнавши голос танцівниці.

– Чого треба, чародійко? – дещо гнівливо почав він.

– Я знаю, хто ти насправді. Знала з самого початку, – мовила дівчина.

– Так-так, я ж Грішний Міроен, який убив своїх батьків і таке інше… І що тепер? Прийшла знущатися? Поспівчувати? Розпитати, як усе сталося?

Циркачка підійшла ближче і сіла поряд із хлопцем. Герой відчув, як від неї повіяло теплом і травами, від аромату яких хотілося зблизитися ще більше.

– Мені немає справи до твого минулого.

– Чому ж прийшла тоді? – поцікавився співрозмовник.

Іфра приємно посміхнулася.

– Знаєш, у дитинстві я теж стерпіла чимало труднощів. Бідність, голод, смерть близьких. Але я здолала все це і живу сьогоденням. Все завдяки моїм друзям, на яких я можу покластися.

Втікач протяжно замукав, показуючи, що зайві промови йому вислуховувати не цікаво.

– Мені потрібна твоя допомога.

– Хм, і ти просиш про це злочинця? – здивувався хлопець.

– Так тебе називають лише ті, хто з тобою не знайомий. Адже Герц не просто так став тобі допомагати, я права?

– Чого ти хочеш? – прямо запитав хлопець.

– Я народилася у цьому місті і провела у ньому все своє дитинство. Але після приходу до влади цієї «свині» моїм батькам довелося віддати все, щоб виростити мене, навіть власне життя… Ти ж плануєш повернутися до палацу?

– Так… Я дещо розшукую, і це «дещо» знаходиться саме у Ельро.

– Допоможи мені… вбити його.

Міроен подивився в очі танцівниці. Стільки ненависті та зневаги до людей він не бачив давно. Фокусниця настільки затято хотіла розправитися з головою міста, що була готова продати душу дияволові. Але чужа помста не входила до планів героя.

– Я не вбиваю невинних людей, а правителів тим паче.

Спочатку Іфру спіткало розчарування.

– Хоча… Є в мене одна ідея, і ваша допомога була б доречною.

– Розповідай. Я уважно слухаю, – коротко промовила чарівниця.

***

Лезо для рубання плоті ковзнуло вниз. Народ здивовано ахнув і роззявив роти. Міроен прикрив очі й затамував подих, чекаючи безболісної та легкої смерті, але натомість його барабанні перетинки вразив гучний дзвін металу. Лезо зупинилося за кілька сантиметрів від шиї злочинця – на заваді йому став знайомий бастард.

– Який же ти кретин, Міроен Люмійський! Тобі не вистачить грошей, щоб розплатитися за мої послуги! – гнівно промовив Герц, стримуючи натиск смертельного механізму.

Різким рухом клинка хлопець підкинув важкий метал і зробив надрізи на фіксаторах. Відчувши свободу, Міроен одразу відкинувся назад і впав.

– Відчуваю дежавю, Ельро! – підводячись, хлопець самовдоволено глянув на мера, який встиг насупитися від люті.

– Прикінчіть їх усіх! Негайно! – наказав правитель і поспішно зник у стінах своєї обителі.

Місцеві мешканці відступили назад, але не стали далеко розходитись. Кровопролитна бійка для них виявилася ще видовищнішою, ніж якісь фокуси чи страта. Людей, одягнених у важкі обладунки, побільшало. Варта оточила порушників і привела зброю до бойової готовності.

– Де він бере стільки йолопів? – озираючись, промимрив Герц.

– Не знаю, але... Ельро зробив чергову дурість. Нема сенсу заковувати мене у звичайні іржаві залізяки… Адже я викликаю свою зброю за допомогою магії, – сказав Міроен, а потім голосно додав: – Давні сили, почуйте мій поклик! Явіться, браття-близнюки! Геміноруми!

Руки хлопця налилися яскравим світлом, після чого в них з’явилися два однакові мечі. Їхні леза, від рікасо[1] і до самого кінчика вістря, звивались, наче гримуча змія; у круглих гардах сяяли перлини, руків’я покривала шкіра, а золоті навершя набули форми крил.

Кинутий догори клинок розрубав своїм вістрям ланцюг кайданів і встромився в землю.

– І після цього мене називають позером… – пробурмотів волоцюга.

Товариш посміхнувся. Міцно вчепившись у руків’я мечів, хлопець зосередився, напружив ноги і… зник. Ніхто й оком не встиг моргнути, як він пропав з поля зору усіх присутніх.

Між вартовими пронісся легкий вітерець, після якого багато хто з них відчув різкий біль в області кінцівок і горла. Вони один за одним падали на землю і вже не могли тримати зброю. Кров, яка текла з відкритих ран, повільно фарбувала площу в червоні тони. Вцілілі противники злякано відступили, проте їхня доля вже була відома.

Серед натовпу закутих у метал чоловіків промайнув силует злочинця. Зробивши простий пірует, хлопець широко змахнув мечами. Хвиля шквального вітру, яку вони випустили на волю, розкидала ворогів по різні боки поля битви. Міроен знову зник і, з’явившись на іншому кінці площі, зробив те ж саме. Танцівниця з Бель-Роу здригнулася від побаченого і зрозуміла, що чутки не брехали – він справді могутній майстер зброї.