Розділ 6. Фраксінус

Зовні було спекотно і сухо. Направивши свій погляд у безмежну пустелю, Міроен довгий час розмірковував про те, що сталося в печері. Все почуте хвилинами раніше змусило його знову зануритися в те сумне минуле, яке він так довго намагався забути. Можливо, якби не зустріч із Герцом, все обернулося б інакше.

З підземелля долинув звук чиїхось кроків. Хід думок принца обірвався.

– Ще не пішов… – промовив хтось.

Міроен і бровами не повів, впізнавши голос танцівниці.

– Чого треба, чародійка? – дещо злобно почав він.

– Я знаю, хто ти насправді. Знала з самого початку, – мовила дівчина.

– Так-так, я ж Грішний Міроен, який убив своїх батьків і таке інше… І що тепер? Прийшла знущатися? Поспівчувати? Розпитати, як усе сталося?

Циркачка підійшла ближче і сіла поряд із хлопцем. Герой відчув, як від неї повіяло теплом і травами, від аромату яких хотілося зблизитися ще більше.

– Мені немає справи до твого минулого.

– Чому ж прийшла тоді? – поцікавився співрозмовник.

Іфра приємно посміхнулася.

– Знаєш, у дитинстві я теж стерпіла чимало труднощів. Бідність, голод, смерть близьких. Але я здолала все це і живу сьогоденням. Все завдяки моїм друзям, на яких я можу покластися.

Втікач протяжно замикав, показуючи, що зайві промови йому вислуховувати не цікаво.

– Мені потрібна твоя допомога.

– Хм, і ти просиш про це злочинця? – здивувався хлопець.

– Так тебе називають лише ті, хто з тобою не знайомий. Адже Герц не просто так став тобі допомагати, я права?

– Чого ти хочеш? – запитав хлопець.

– Я народилася у цьому місті і провела у ньому все своє дитинство. Але після приходу до влади цієї «свині» моїм батькам довелося віддати все, щоб виростити мене, навіть власне життя… Ти ж плануєш повернутися до палацу?

– Так… Я дещо розшукую, і це «дещо» знаходиться саме у Ельро.

– Допоможи мені… вбити його.

Міроен подивився в очі танцівниці. Стільки ненависті та зневаги до людей він не бачив давно. Фокусниця настільки затято захотіла розправитися з головою міста, що була готова продати душу дияволові. Чужа помста не входила до планів героя.

– Я не вбиваю невинних людей, а правителів тим паче.

Спочатку Іфру спіткало розчарування.

– Хоча… Є в мене одна ідея, і ваша допомога була б доречною.

– Розповідай. Я уважно слухаю, – коротко промовила чарівниця.

***

Вістря для рубання плоті ковзнуло вниз. Народ здивовано ахнув і роззявив роти. Міроен прикрив очі й затамував подих, чекаючи безболісної та легкої смерті, але натомість його барабанні перетинки вразив гучний дзвін металу. Лезо зупинилося за кілька міліметрів від шиї злочинця – на заваді йому став знайомий бастард.

– Який же ти кретин, Міроен Люмійський! Тобі не вистачить грошей, щоб розплатитися за мої послуги! – гнівно промовив Герц, стримуючи натиск смертельного механізму.

Різким рухом клинка хлопець підкинув важкий метал і зробив надрізи на фіксаторах. Відчувши свободу, Міроен одразу відкинувся назад і впав.

– Відчуваю дежавю, Ельро! – підводячись, хлопець самовдоволено глянув на мера, який встиг насупитися від люті.

– Прикінчіть їх усіх! Негайно! – наказав правитель і поспішно зник у стінах своєї обителі.

Місцеві мешканці відступили назад, але не стали далеко розходитись. Кровопролитна бійка для них виявилася ще видовищнішою, ніж якісь фокуси чи страта. Людей, одягнених у важкі обладунки, побільшало. Варта оточила порушників і привела зброю до бойової готовності.

– Де він бере стільки йолопів? – озираючись, промимрив Герц.

– Не знаю, але... Ельро зробив чергову дурість. Нема сенсу заковувати мене у звичайні іржаві залізяки… Адже я викликаю свою зброю за допомогою магії, – сказав Міроен, а потім голосно додав: – Давні сили, почуйте мій поклик! Явіться, браття-близнюки! Геміноруми!

Руки хлопця налилися яскравим світлом, після чого в них з’явилися два однакові мечі. Їхні леза, від рікасо[1] і до самого кінчика вістря, звивались, наче гримуча змія; у круглих гардах сяяли перлини, руків’я покривала шкіра, а золоті навершя набули форму крил.

Кинутий догори клинок розрубав своїм вістрям ланцюг кайданів і встромився в землю.

– І після цього мене називають позером… – пробурмотів волоцюга.

Товариш посміхнувся.

– Ну що, розпочнемо?..

Міцно вчепившись у руків’я мечів, хлопець зосередився, напружив ноги і… зник. Ніхто й оком не встиг моргнути, як він пропав з поля зору усіх присутніх.

Між вартовими пронісся легкий вітерець, після якого багато хто з них відчув різкий біль в області кінцівок і горла. Вони один за одним падали на землю і вже не могли тримати зброю. Кров, яка текла з відкритих ран, повільно фарбувала площу в червоні тони. Вцілілі противники злякано відступили, проте їхня доля вже була відома.