Розділ 5. Перламутровий палац

Герц різко розплющив очі і стрепенувся від жахливого сну. За весь той час, поки він спав, фактично нічого не змінилося – чаклуни так само сиділи біля вогнища, спілкувалися і щось їли.

– Скільки я спав? – стомлено поцікавився хлопець.

– Дев’ять годин. Скоро опівніч, – мовила Еллі.

– Добре… А де Мі… Люмен? Тобі вдалося з ним поговорити? – звернувся він до танцівниці.

Іфра відповіла, не відволікаючись від трапези.

– Він пішов.

– Зрозуміло… Стривай. Тобто як – пішов? – обурився волоцюга.

– А як, на твою думку, люди ходять?

– Ось так просто – взяв та й пішов?

– Звичайно, взяв і пішов на своїх двох. Ми не тримаємо злочинців, нехай іде куди хоче, – пробурмотіла вона.

Сірі очі примружились від подиву.

– Виходить, ти з самого початку знала, хто він такий...

– Більше того – я сама здала його Ельро.

Герц підійшов до Іфри і без вагань схопив її за горло. Танцівниця з Бель-Роу обхопила чоловічу руку і спробувала вирватися з полону, але нічого не вийшло. Бродячі циркачі оточили їх і приготувалися до можливої бійки.

– Жалюгідна фокусниця. І скільки ж ти одержала за його голову? Мішок золота, два? Ви бачите Міроена лише таким, яким вам його малюють володарі та королі. Але знали б ви його так, як знаю я… Нізащо б так не вчинили.

– Т-ти робиш в-велику помилку… – насилу промовила чарівниця.

Стиснувши зуби, він відпустив дівчину і пішов, не сказавши жодного слова. Однак його пронизливий, охоплений огидою і злістю погляд, кинутий на прощання, вони запам’ятають надовго. Герой зрозумів, що зараз набагато важливіше спробувати знову врятувати приятеля. Ця думка викликала в нього посмішку та почуття дежавю.

Пустельний вітер, який розгулював навколо Бель-Роу, не припинявся навіть уночі. Покинувши печеру, Герц накинув на голову капюшона. І як би він не намагався крокувати швидше, стихія все одно сповільнювала його. Дякувати Деусу, що до міста було рукою подати.

***

Перламутровий палац, побудований у центрі Бель-Роу, входив до списку найдорожчих і найрозкішніших споруд Рахаса. Його масштаби вражали: він займав одну четверту частину всього міста, і так само чверть міської скарбниці щороку йшло на його чистку та реставрацію. Пишні пальмові сади та невеликі оази з прозорою водою, прибудови та родові склепи, з’єднані між собою кам’яними доріжками та містками – все це було обнесено різьбленою мармуровою стіною. Місцеві жителі ніколи не бачили такої краси, а якби й побачили, то навряд чи б зраділи.

Величний палац був оточений кількома вежами, у яких розташовувалися опорні вартові пункти. Нині там було порожньо. Білокам’яний фасад, вікна та масивні вхідні двері були обрамлені благородними металами і майже завжди сяяли. Чисткою палацу, який Ельро успадкував від попередників, займалися сотні придворних.

Ще однією відмінною рисою споруди був величезний дах у формі цибулини, вістря якого розсікало нічне небо. Його безмірне перламутрове сяйво завжди слугувало, свого роду, маяком у безкрайньому піщаному океані.

Вікна покоїв володаря виходили прямісінько на почесне подвір’я, куди потроху сходилися люди, які захотіли побачити подвійне видовище. Ельро весь вечір провів у своєму затишному широкому кріслі, попиваючи вино і спостерігаючи за метушливим Бель-Роу.

Він поринув у спогади. У нього ніколи не було ані дружини, ані дітей, а бажань, пов’язаних з сім’єю – тим більше. Самопроголошений мер не хотів ділитися майном зі спадкоємцями. Безмірні багатства, чисте ліжко, ситні вечері, алкоголь і влада – він вважав, що правитиме вічно.

Двері спальні відчинилися, і в проході з’явилися вартові на чолі з радником.

– Сподіваюся, ви не просто так порушили мій спокій? – гнівливим тоном поцікавився чоловік.

– Ви просили привести в’язня незадовго до опівночі. Почути його, так би мовити, останні слова, – поправляючи вуса, промовив правиця.

Латники завели закутого в кайдани кароокого втікача. Міроен слухняно став навколішки і оглянув кімнату володаря.

– Твої підлеглі зовсім безпорадні, якщо для мого затримання тобі довелося найняти бродячих циркачів…

– Так! І вони чудово впоралися зі своїм завданням! Ну що, Грішний, нічого не хочеш сказати перед стратою?

Карі очі забігали на всі боки, метушливо вивчаючи оточення.

– Маю визнати, милостивий Ельро, що ваші покої виглядають вельми багато і красиво. Особливо мені сподобався портрет. Але обличчя, намальоване золотом, – це перебір. Таке відчуття, ніби ви захворіли на жовтуху.

Ельро махнув рукою і вартовий виписав в’язню запотиличника.

– Кепкуєш, дивлячись в очі смерті?

– Не очікував, що у смерті настільки витріщені очі. – зиркаючи на чоловіка, заявив Міроен, за що знову отримав по голові.

– Мене такими дрібними словами не пораниш, хлопче. Не розумію: ти або безстрашний, або дурний. Хоча для мене це одне й те саме. Хіба не усвідомлюєш, у якій ситуації опинився?