Розділ 4. Друг

Кленові гілки тихо поскрипували під впливом осіннього вітру. Птахи, які ще не відлетіли в теплі краї, співали останні мелодії й цвірінькали один з одним. Зголоднілі хижаки втомлено нишпорили серед жовто-червоних листяних кучугур у пошуках здобичі. Мервуд поблискував золотими тонами, а його мешканці почали готуватися до зимівлі.

На галявині, в оточенні високих схудлих берез, лежав хлопець років дев’яти. Він доволі довго витріщався на перисті хмарини, вишукуючи в безформній масі щось особливе. Кудлате обличчя єнота, лисий їжак, крило дракона та краб з обличчям односельця. На мить йому захотілося стати гордим і сильним птахом, аби злетіти високо вгору і доторкнутися до намальованого природою полотна.

У маленькій голові виникало безліч думок, ідей та теорій. Він думав про пусті, малозначущі речі, які зазвичай обговорювали дорослі. Часом йому все ж вдавалося знаходити зовсім незвичні і наповнені глибоким змістом рішення. Але, як відомо, питань завжди було більше, ніж відповідей.

Сонце вже наполовину опустилося за обрій, забарвлюючи небосхил у яскраві та теплі тони. Юнак продовжував мрійливо спостерігати за оточенням, допоки хід його думок не обірвав дикий вий, який він донині не чув.

Батько намагався ніколи не залишати його з настирливим дідусем. Старець полюбив розказувати байки про чарівників та міфічних істот, від чого у онука завжди виникали дивні фантазії. Тому, увагу хлопця намагалися привернути до більш приземлених і повсякденних речей.

Коли батько брав своє чадо на полювання, то постійно твердив про одне й те саме: «Якщо почуєш чийсь рев, писк або виття, то пам’ятай – хижак чекати не стане. Оком не моргнеш, як опинишся в його шлунку». Але зазвичай, чогось більшого за кабана сім’ї ловити не вдавалося.

Чотирьохлапий сутулий вбивця з гострими, як ніж, іклами, косматою шерстю та сповненими злоби очима – так його описували дітлахи. Протяжне виття цієї істоти неможливо сплутати з іншими звірями. За останні кілька тижнів вовча зграя вже тричі нападала на селище і навіть розірвала кілька селян. Але молодик ні краплі не злякався: бажання побачити цю тварюку хоча б краєм ока пересилило будь-який страх.

Дике виття пролунало лише кілька разів, але цього вистачило, щоб зрозуміти, де знаходиться хижак. Хлопець рушив у західну частину лісу, за помаранчевим світилом.

Гучне завивання змінилося на злісне гарчання. Він був не один. За кілька кроків від хижака стояв юнак, якого сіроокий хлопчак досі не зустрічав. Довговолосий незнайомець був страшенно наляканий і не знав, куди йому подітися – вовк у будь-якому випадку його наздогнав би. Тремтячі руки вчепилися у в’язаний шарф, а карі очі пильно спостерігали за чотирилапим ворогом, ніби намагалися передбачити його наступну дію. Звір продовжував гарчати, виставляючи на показ гострі ікла.

Хлопчик, який пристрасно бажав побачити тварину, помітив, що вона поранена і стікає кров’ю. Він дуже хотів допомогти бідоласі, що втрапив у пастку, і навіть придумав, як це зробити.

Істоті набридло вичікувати. Один грубий, різкий ривок – і мускулисті лапи без зайвих зусиль повалили свою жертву на землю. Справа залишалася за малим, але хлопець став чинити опір. Хилі рученята схопилися за вовчу щелепу і спробували відштовхнути звіра. Ще секунда – і він став би його закускою.

Поранений хижак відчув, як хтось застрибнув йому на спину і вчепився у шию. Тварина не розуміла, що відбувається: вона судорожно забігала по галявині, заскавчала і підскакувала, намагаючись скинути кривдника.

Прийшовши до тями, кароокий хлопець схопив шарф і підбіг до тварюки. Горло звіра здавив щільний аркан. Він почав задихатися, з розпоротого живота сочилося все більше багряної крові. Вовк упав на траву і не знайшов у собі сил до спротиву.

– Д-дякую… – прохрипів одноліток.

– Тобі батьки не казали, що ти проблемна дитина? – серйозним тоном промовив рятівник.

Однак, глянувши на незнайомця, він був готовий забрати свої слова назад. Яскраво-біла сорочка, поверх якої сидів чорний безрукавний жилет з щільної шкіри, підперезані шовкові штани і сірий в’язаний шарф. Юнак не був бідняком.

– Я – Міроен. Можна просто – Міро, – хитро посміхаючись, сказав той і протягнув руку на знак знайомства.

– А я Герц, – промовив сіроокий після рукостискання. – Ти чого тут вештаєшся?

– Я? – перепитав Міроен. – Ну, це довга історія…

– Сподіваюся, ти розумієш, що за тобою боржок? – усміхнувся Герц. – Якби не я, ця тварюка добряче б повечеряла сьогодні.

– Розумію! І в боргу не залишусь! – відповів новоспечений приятель.

Десь у гущавині пролунав грубий чоловічий голос. З-поміж кронами дерев з’явилися кілька важких фігур, одягнених у метал. На сталевих наплічниках гвардійців був висічений герб сімейства, про яке Герц дуже багато чув. Він належав роду Люмійських.

– Пане Міроен! Хвала Деусу, ви живі! Ми так хвилювалися! – мовив один із них.

– Ти ба! – здивовано вимовив другий, ретельно оглядаючи тушу лісового хижака. – Ви вбили вовка? Самотужки?

– Звичайно ж ні! Мені допоміг… – не встиг домовити принц, як його перебили гвардійці.

– Повертаємось додому, і як найшвидше! Вчитель з письма вже зачекався! Ви ж не хочете розгнівати королеву?