Розділ 3. Грішний

Перед очима промайнуло яскраве сліпуче світло. Тіло почало ламати від незрозумілого болю, голова паморочилася, а все з’їдене і випите просилося назовні.

Герц і Міроен вивалилися з намету і спочатку не могли зрозуміти, де вони знаходяться і що з ними трапилось. Оточення кардинально змінилося: все, що вони бачили раніше, зникло, а на зміну йому прийшло щось темне, похмуре і просочене вологою.

– І де ж ми, чорт забирай? – квапливо ковтаючи повітря, промовив сіроокий мандрівник.

Вони опинилися в невеликій затхлій печері. Зі стелі і стін стирчало безліч безформних кристалів, які світилися зеленими і блакитними кольорами. Від прохолоди, що витала у повітрі, хлопці швидко протверезіли.

– У таємному притулку, – вигукнув хтось здалеку.

Бродячі циркачі розташувалися біля затишного вогню, в дальньому кутку «підземної кімнати». Усього їх було п’ятеро: смуглі близнюки, пристрасна танцівниця, старець і дехто маленький. Останній член колективу не встиг з’явитися перед публікою, а може, й не планував зовсім.

– Нарешті ви отямилися! – вимовила дівчина в червоному сарі. – Відразу видно, що ви ніколи не користувалися Магією переміщення. Але ви молодці: зазвичай після першої подорожі людям завжди хочеться блювати. Мене звуть Іфра, приємно познайомитись.

– Магія кого?.. – потираючи потилицю, промимрив Герц. Наслідки заклинання все ще мучили його організм.

– Переміщення, дурнику! – повторила вона. – Ніколи не чув? З її допомогою можна за мить переміститися з одного місця в інше. Схожу властивість мають портали. Хоча б про них ти чув?

– Ох-х-х, та-а-ак… Ненавиджу портали… – сердито пробурмотів волоцюга.

– Сідайте! Не бійтеся, ми не кусаємось! – привітно сказав старець.

Хлопці люб’язно прийняли запрошення і сіли поряд із фокусниками.

– Ну що, розказуйте: хто ви, звідки будете? Та й чому за вами гналися вартові – теж цікаво дізнатися, – мовив один із братів.

– Мене звуть Герц, а це…

Кароокий втікач різко перебив товариша.

– Я Люмен. Просто Люмен.

– Яке цікаве ім’я! – сказав другий близнюк.

На дерев’яному возі, під зав’язку набитому мішками та одягом, з’явилася досить непомітна фігура. Півтораметрове диво весело посміхалося і з цікавістю спостерігало блакитними очима за незнайомцями, водночас поїдаючи страву, яка нагадувала юшку. Дівчина була одягнена в пишну білу сукню до колін і чорні черевички. Наче на весілля вирядилася.

– Ви розповідайте, не відволікайтеся! І пригощайтеся овочевим супом! Дідусь Дрерій у нас чудово готує! – поправляючи рожеві локони, сказала вона. – Мене, до речі, Еллі звуть!

Герц приємно здивувався тому, наскільки ці люди доброзичливі до них – хоч вони й знайомі лише декілька хвилин.

– Хм, з чого б почати… – задумався волоцюга.

– Почни з того, що ти не заплатив за випивку у таверні. Нехай люди знають, який ти скнара і чому за нами погнався місцевий патруль! – знову втрутився Міроен.

Циркачі голосно зареготіли, вганяючи Герца у фарбу.

– Може, ти не перебиватимеш і не випробовуватимеш моє терпіння на міцність? – гаркнув хлопець.

Друг усміхнено кивнув.

– Я, значить, подорожую разом зі своїм товаришем – Кровопивцею.

– Це ти так називаєш Люмена? – хіхікаючи, підмітила Еллі.

– Я назвав би його трохи інакше, але мова не про нього. Я про свій меч.

Герц зняв зі спини шкіряні піхви і показав півтораручний меч. Він практично нічим не відрізнявся від собі подібних: витягнуте руків’я, обгорнуте чорною шкірою, навершя у формі кулі з висіченим на ньому зображенням корони, широка і трохи закруглена гарда. Але у ньому таїлося щось зловісне і могутнє. Міроен, як знавець зброї, це відчував.

– Він живиться кров’ю ворогів. Завдяки цій властивості меч не іржавіє і його не доводиться чистити після кожної битви, – пояснив хлопець. – А тепер ви щось розкажіть.

Іфра важко зітхнула.

– Знаєш, мало хто захоче згадувати про своє минуле. Доля-матінка не щадила нас, грала і випробовувала на міцність. І коли це набридло, кожен вирішив почати все з чистого аркуша. Ми подорожуємо континентом і за допомогою Рунної магії приносимо людям радість, показуючи незвичайні фокуси. Брати Лоу заклинають воду, старий Дрерій – пісок, я – вогонь. А ось Еллі у нас особлива.

– О-о-о, і в чому ж це проявляється? – поцікавився Герц.

– Я володію Рунною магією небес, – скромно відповіла дівчинка.

Міроен поперхнувся від подиву.

– А що це за магія така?

– Зазвичай нею володіють члени орденів: священики, паладини та лікарі. Я вмію заліковувати рани, але поки що незначні.

– Ех, хотілося б і мені володіти таким даром. Б’єш пики кому завгодно, а потім самозцілюєшся.

Компанія голосно засміялася. Вони ще довго балакали, ділячись враженнями від нелегкого життя. Герц не боявся чесати язиком і виливати душу перед незнайомими йому людьми. Мордобої зі злодіями, полювання на кабанів, безглузді побачення з принцесами та затяжні сутички з чаклунами, після яких залишалися шрами. Волоцюга давно не отримував такого задоволення від розмов.