Розділ 2. Танцівниця з Бель-Роу

Зазвичай вдень містяни старанно працюють, як у вулику, задовольняючи не лише свої потреби, а й потреби «матки-бджоли» – мера Ельро. Рідко комусь вдається знайти вільну хвилину для відпочинку. І ще рідше в Бель-Роу влаштовують розважальні заходи. Міський голова був скупий не тільки на добрі слова, а й на справи. Всі чудово розуміли, що дана цій людині влада приносила оточуючим лише біди та страждання. А будь-яка спроба відібрати її у нього загрожує смертю.

Однак, у світлі останніх подій, володар виявився поблажливим і вирішив влаштувати городянам свято. Сьогодні мало статися щось грандіозне.

Рано-вранці на головній площі з’явився величезний білий намет. Його поява викликала безліч питань та побоювань, але місцевий глашатай з радістю усіх заспокоїв.

«Не пропустіть, лише сьогодні! Опівдні та опівночі! Найкращі маги Рахасу покажуть вам безліч дивовижних фокусів!» – вигукував він.

Новина швидко розлетілася містом. Люди кидали всі справи, закривали лавки і магазинчики, щоб побачити обіцяне «диво». Адже для того, щоб бідняк, який не бачив світу, став щасливішим, потрібно зовсім небагато чаклунства.

У призначений час біля намету зібралися юрби людей. Багато хто прийшов заздалегідь, щоб встигнути вихопити собі ласе містечко, з якого можна сповна насолодитися дійством. Жінки, літні люди, молодь і навіть чоловіки з забобонами – прийшли усі хто міг. Та як не дивно, у жваву гущавину забрели і дві знайомі нам п’яні постаті, які ледь стояли на ногах.

З палацу долинули дванадцять гучних ударів дзвону. Глядачі бурхливо зааплодували, завили й засвистіли. Щільна тканина розкрилася, і до публіки, що вже втомилася від очікування, вийшли два схожих один на одного хлопця. Смуглі близнюки, на яких з одягу були присутні лише сині махрові штани, викликали неабияке захоплення у молодих дівчат. Бродячі циркачі з атлетичною, підтягнутою фігурою грали кожним м’язом тіла, постійно посміхалися та надихалися криками публіки.

Залунала барабанна дріб, до неї приєдналися протяжні звуки флейти. Брати почали рухатися в такт мелодії та вимальовувати у повітрі дивовижні символи. Народ притих і мовчки спостерігав за тим, що відбувається.

З землі ринув струмінь води, а слідом за ним – ще один, який набрав форми величезного змієподібного дракона. Він, наче той удав, швидко огорнув сусідній потік і рушив до небес. Хтось із натовпу боязко запищав. Досягши піку, міфічна істота втратила форму і розлетілася на дрібні частки. Намоклі, але здивовані глядачі бурхливо зааплодували. Чарівники вклонилися на знак подяки і квапливо зникли.

– Рунна магія води… От позери… – приглушено і сердито пробурмотів Міроен, на що Герц лише посміхнувся і продовжив насолоджуватись спектаклем.

На зміну близнюкам вийшов сивий старець, вбраний у довгу мантію трав’янистого кольору. Незважаючи на вік, він був досить жвавий і сповнений сил. Музика, що долинала з намету, стала різкішою – духовий інструмент заграв помітно тихіше. Низка рухів і знаків, виведених у повітрі, створили нове, подекуди небезпечне заклинання.

З-під товщі піску повільно виповзла пара хижих звірів, схожих на ожилі скульптури. Златогриві леви гордо ходили туди-сюди і дивилися на публіку кровожерним поглядом, маючи на неї цілком очевидні плани. Їхній рик був настільки правдоподібним, що роззяви в перших рядах полохливо стрепенулися. Старець не довго мучив глядачів, а тому розвіяв чаклунство. Піщані чудовиська перетворилися на горстку камінців.

Жителі Бель-Роу гучно заохали. Такого дива вони давно не спостерігали. Дивлячись на це все, Міроен похмурнів і невдоволено цокнув. Хлопець зневажав рунних чаклунів: в минулому у нього з ними склалися не найкращі стосунки.

– Герце, нам час іти… Інакше вартові… – озирнувшись, прошепотів він. Однак перед втікачем стояв аж ніяк не той, кого він хотів бачити. Міська варта вже встигла затесатися у натовп простолюдинів.

– Ц-ц-це ж ... – заїкаючись від подиву, вимовив латник.

Міроен зреагував швидко, не давши противнику оприлюднити його присутність. Чоловік схопився за пробите вістрям кинджала горло і повільно впав додолу. Люди, що стояли поряд, не одразу звернули увагу на дії втікача, проте він розумів, що це ненадовго.

Здавалося, народ вже нічим не здивувати. Барабанна партія закінчилася, залишивши мелодійну флейту наодинці. Біла завіса відкрилася. На площу вийшла танцівниця з Бель-Роу, яка змусила всіх затамувати подих. Одягнена в темно-червоне сарі незнайомка вільно та грайливо трусила витонченою талією. Своїми рухами вона зводила з розуму, пробуджувала похіть у чоловіках і викликала заздрість у жінок.

Герца полонили ритмічність, краса та вигини її тіла. Пристрасний танець манив його, змушував підійти ближче. Рваний вітер кидав чорне, як смола, волосся в різні боки, а яскраво-карі очі спокусливо дивилися на натовп доти, доки поруч із дівчиною не з’явилося щось дивне.

Це була висока істота, тіло якої було оповите червоним полум’ям. Її шкіра та м’язи кипіли, очі яскраво іскрилися, а замість крові в жилах текла магма. Від неї віяло несамовитим жаром, через що всі, хто стояв поруч, спітніли.

– Іфрит... – посміхнувшись, прошепотів Герц.

Аж раптом з натовпу долинув переляканий жіночий вереск.

– Тіло! Тут тіло вартового! – вигукнув хтось.

Солодкий сон різко обірвався. Почалася паніка. Страх, який оволодів людьми, змусив зовсім забути про спектакль. Вони стали кричати, метушитися і намагатися якнайшвидше покинути площу. Герц відразу зрозумів, у чому річ, і почав шукати приятеля. Потік переляканих глядачів виявився настільки сильним, що він ледве зумів встояти на ногах.