Розділ 1. Старі товариші

Спляча позолота мерських покоїв прокинулася від дотику перших променів вранішнього сонця. Заставлена розкішними меблями та дорогими витворами мистецтва кімната заблищала. Серед картин, якими були обвішані володіння міського голови, Ельро найбільше дорожив тією, що висіла над його ліжком. Портрет найулюбленішої на світі людини був виконаний з домішками золота, срібла та платини, а в зображену на голові корону було інкрустовано кілька справжніх сапфірів та аквамаринів.

Після вчорашнього бенкету він міг ніжитись у ліжку хоч до самого обіду. Але солодкий сон перервала настирлива прислуга, що прийшла прибирати увесь той безлад, який влаштував їхній володар.

– Пішли геть, ідіоти… Дайте мені… Поспати… – спросоння пробурмотів мер.

Слідом за покоївками в кімнату зайшов радник Ельро: високий худорлявий чоловік, який завжди мав при собі як записну книгу, так і пишні вуса під носом. Він був м’якотілою, боязкою і полохливою людиною. Перш ніж повідомити про щось голову міста, він ретельно підбирав слова і обмірковував кожну свою дію. А дізнавшись про те, що трапилось у в’язниці, правиця взагалі втратив дар мови.

– Пане, п-прокидайтесь… У мене д-для вас в-важлива н-новина…

Він розмовляв так тихо, що Ельро навіть не ворухнувся.

– Пане!

– І ти пішов геть… Нікого не хочу бачити…

Погляд помічника припав до мальовничої картини над покоями градоначальника. Пухкі щоки, витріщені очі, маленькі вуха і самовдоволена посмішка – наживо Ельро виглядав не гірше, ніж на полотні.

Нарешті чоловік наважився сказати гірку правду:

– Пане! Грішний втік з в’язниці завдяки своєму посібнику! Міська варта піднята по тривозі і прочісує кожну вулицю та закуток!

Мер спохватився, широко розплющивши очі.

– Чи мені не почулося? А ну повтори ще раз!

Вусатий радник нервово почухав рослинність під носом і збліднів.

– Тобто, як втік?

– Ну, р-розумієте…

– Ні, не розумію! Ви що, мене за дурня вважаєте? Чому ніхто не спромігся посилити охорону до того, як злочинець втік? І хто його посіпака?

Прислуга, яка займалася прибиранням, застигла в очікуванні чогось поганого.

– Ви ж самі дали їм відгул і… Його товариш… Сам… Всіх наших… – боязко промимрив правиця.

  Голова Бель-Роу сказився. Він почав істерично кричати, лаятись і кидатись пляшками з-під вина в усіх присутніх. Підлеглі квапливо покинули кімнату, відклавши всі свої справи на потім.

– Знайти і привести, а інакше четвертую всіх, хто не догледів! І почну з тебе! – гаркнув він.

Радник впустив свою записну книжку і лякливо позадкував геть, залишивши володаря на самоті.

***

Скрипучі двері насилу піддалися вперед, і на порозі таверни, що мала назву «Жало Скорпіона», з’явилися дві ретельно приховані за щільною тканиною фігури. Незнайомці, які бажають уникнути зайвих поглядів, полюбляли такі місця і найчастіше заглядали сюди вночі.

Таверна – один з основних притулків гуляк, злодіїв та найманців. Хтось приходить сюди, щоб насолодитися дешевим пійлом, хтось – заради розмови з подібними до себе, а хтось – щоб помірятися силою. Кожна така забігайлівка мала свої правила та звичаї. Беззаконня та хаос панували лише за рідкісними винятками.

«Жало Скорпіона» – заклад непомітний, зовні він нічим не відрізнявся від інших будинків у Бель-Роу, а тим паче після нещодавньої крадіжки дерев’яної вивіски із зображенням однойменного пустельного мешканця. Коли завітаєш сюди, не лякайся, якщо на стінах замість дорогих картин або опудал тварин ти побачиш безліч дивовижних за формою плям, а замість прекрасних бардівських мелодій почуєш нерозбірливу лайку і безперервні крики, від яких в’януть вуха.

За барною стійкою, праворуч від входу, стояв незмінний бармен Болл, який завідував як алкоголем, так і закладом. Коли до таверни приходили відвідувачі, старий завжди розпливався в посмішці. Він був доброю душею людиною і рідко на когось сердився. А якщо подібне і траплялося, то під робочим місцем на такі випадки завжди лежав улюблений клинок.

Темний, як смола, меч Меморіум був викуваний невідомо ким і невідомо ким зачарований. Можливо, причиною цього стала його незвичайна магічна властивість. Коли цією зброєю вбивають людину, всі, хто знав загиблого, назавжди забували про її існування. Наче він і не народжувався у цьому світі.

Перш ніж потрапити до Болла, меч занапастив не одну сотню життів, серед яких напевно могли виявитися багаті купці, видатні чарівники або королі. Але оскільки ніхто про них вже не пам’ятає, то немає сенсу щось розповідати.

Пройшовши марних п’яниць, парочка попрямувала в дальній кут таверни, до столика під сходами. Це було єдине місце, яке неможливо розгледіти з входу.

– Сподіваюся, за нами ніхто не стежив... – з побоюванням промовив Міроен.

– Після такої ефектної втечі вони ще довго не зможуть прийти до тями! – запевнив Герц.

До мандрівників підійшла офіціантка. Дівчина з вельми вишуканою фігурою привітно посміхнулася і завмерла в очікуванні.