Пролог. Незапланована втеча

Над пустельним містом Бель-Роу нависла крижана ніч. Серед сірих хмар з’явився тьмяний місяць і осяяв своїм холодним світлом застарілі будинки та провулки. Всюди стояла мертва тиша, навколо – ні душі. Хоча ні…

На даху одного з жилих будинків стояв незнайомець, який вирішив сховати своє обличчя за довгою і темною накидкою. Він озирнувся навкруги та тяжко зітхнув.

– Та-а-ак, не очікував, що доля зіткне нас лобами при таких обставинах…  Ох вже цей шибеник… 

Він ще трохи помилувався міським пейзажем, а після – тихо зник, ніби його тут зовсім не було. Зазвичай, в такий час у всіх районах міста можна зустріти хоча б одного-двох патрульних, але не сьогодні. В цей день Бель-Роу святкував одну дуже визначну подію.

«Міроена! Грішного Міроена було схоплено! Міська варта та володар Ельро тріумфують!» – такі фрази лунали від місцевих глашатаїв з самого рання, коли стало відомо про затримання одного з видатних і небезпечних злодіїв. Коли натовп роззяв та поціновувачів видовищ зібрався на головній площі міста, мер, не стримуючи емоцій, проголосив: «Полоненого піддадуть катуванню і через декілька днів ми привселюдно стратимо його!».

Господар міста не міг натішитися дарунком, який йому буцімто підніс сам Деус. З нагоди такого «свята», він вирішив дати відгул всім своїм підлеглим, порахувавши, що більшої загрози вже не буде. Але він навіть не підозрював, що це був його найбезглуздіший вчинок за всю історію правління.

***

Іменита в’язниця Бель-Роу знаходилась на околиці міста та займала значну площу. Будівля заввишки у чотири поверхи, яка нагадувала з висоти пташиного польоту великий шестикутник, вважалася одним з найгірших місць відбування покарання у Рахасі. Мало хто мав змогу вмерти природньою смертю, не кажучи вже про спроби втечі. Тут можна згинути від спеки, спраги чи укусів скорпіонів та змій, які частенько сюди навідувались.

Міський голова був доволі жадібною та скупою персоною. Він вважав, що в’язням не потрібна їжа, що за ними не треба прибирати або виводити їх на прогулянку. Йому більш за все подобалось спостерігати за тим, як вони плачуть, благають про помилування та болісно вмирають. І все, що робив Ельро в таких ситуаціях – розводив руками та голосно насміхався над бідолахами.

Минав час. Місто біднішало, а його жителі сповнювались злобою на свого керманича за бездіяльність. Тоді мер не вигадав нічого кращого, ніж влаштовувати показові страти, тим самим переключаючи увагу людей на незвичне дійство.

Опівночі між поверхами в’язниці пролунав хриплий голос охоронця. Чоловік щось бурмотів собі під ніс та інколи лаявся – настільки голосно, що його було чутно навіть у самих віддалених куточках будівлі. Він був старим, ходив повільно і бідкався на зір. На його тілі щільно сиділи шкіряні рукавиці, чоботи на невисоких підборах та легка кольчуга; з-під шолома подекуди визирали сиві волоски. Основною ж рисою всіх охоронців була нашивка з охайно вишитим на ній гербом міста –двоголовою змією.

Вартовий довго крутив носом і не хотів відриватися від святкового застілля, але щоденний обхід був для нього своєрідною традицією. Він неквапливо піднявся на останній поверх і пройшов у кінець коридору, де на нього вже чекав самотній злочинець.

– Ну що, догрався, Грішний? – він вимовив це з такою гордістю, ніби вполював його сам, без будь-якої допомоги.

Старий підніс смолоскип ближче. За тюремними ґратами з’явився силует молодого хлопця, який коротав свої останні дні в неволі. У його статурі переважали рельєфність і пружність; обличчя худорляве, трохи витягнуте, з яскраво вираженими вилицями. Довге русяве волосся частково прикривало вуха та лоб. На оголеному плечі красувалося чорне татуювання у вигляді воронячої голови.

Бранець звернув увагу на тюремника.

– Чого мовчиш? Язика проковтнув? Нічого, скоро він тобі більше не знадобиться!

Чоловік не боявся сказати чогось зайвого. Руки в’язня були прикуті до стіни заржавілими кайданами, не даючи йому зробити й кроку.

– Ні, що ви… Я просто чекаю опівночі… – невинним тоном пояснив хлопець.

– Хм, так вже опівніч. – підказав чоловік.

– А-а-а, справді? – здивувався той. – Хочете, покажу фокус?

– Ти що, глузуєш з мене?

– Ні в якому разі. Мене один товариш навчив. Називається «як звільнитися від кайданів за декілька секунд».

– Та ну! Як же ти виберешся, якщо в тебе нічого нема? – поцікавився охоронець і підійшов впритул до ґрат.

– Чому ж нема? – хлопець швидко клацнув пальцями, але нічого не сталося. Потім він зробив це ще раз. Знов нічого.

– Хм-м-м... – розгублено промимрив він. – Потрібно сказати чарівне слово.

– І яке ж?

– Помри.

– Помри? Грішний, та з тебе фокусник нікудишній. На площі тебе закидали б помідорами за таку хал… ту… ру…

Чоловік захрипів і відчув, як його тіло пронизує гострий біль. Нахиливши голову, він побачив, як клинок півтораручного меча, який стирчав з грудей, наскрізь пробив його серце. З рота потекла кров, а очі занурилися у темряву.

– Тобі в дитинстві не казали, що ти проблемна дитина? – промовив хтось позаду вартового. Витягнувши зброю із мерця, він почав уважно шукати ключі від темниці.