7. Катя. Мальвіна

Настав день, коли треба було виступати. Я не нервувала, але я мала передчуття, що щось трапиться сьогодні. Тамара Степанівна стояла з нами за лаштунками та швидко роздавала вказівки хлопцям. Вона метушилася і діяла мені на нерви. Так і хотілося підійти до неї та сказати: «Заспокойся, це банальна вистава для дітей».

Я, правда, погано спала сьогодні: все думала про Шурку. Вона мене сильно дратувала через свої вибрики. Здається, у мене починається параноя. Тут мене штовхнули в бік:

— Ей, Катю, не літай у хмарах. Зараз наш вихід, — обізвалась Мальвіна. Не можу повірити, що їй цікаво брати участь у цьому. Хоча, якось вона мене приголомшила, сказавши, що хоче бути актрисою.

— Я готова. Я вивчила свої слова і вже з нетерпінням, як і ти, чекаю на наш виступ. Якщо чесно, я швидше хочу виступити і лягти спати, — посміхнулася я. Мальвіна тільки закотила очі. Так, нічого я не розумію у мистецтві. Дитдом змінює людей, раніше я була активною, і все на світі мене цікавило: друзі, світ, батьки, школа. А зараз я якась порожня всередині. Немає більше азарту та прагнення, але жити треба далі, і я це чудово розумію.

Виходжу на сцену, усміхаюся дітям і махаю привітно рукою. Стою на середині сцени і дзвінким голосом кричу:

— Діти, а ви були цирку? Я Клоунеса, люблю людей смішити.

І почалося, слово за словом, крок за кроком, і я мило прощаючись, йду зі сцени. Дивлюся на виступом інших хлопців, спостерігаю за Пашею. Ех, Тамаро Степанівно, ви вгадали, Паша впорався з роллю Арлекіна. Я бачила щасливу посмішку та вогонь у його очах. Добру справу ми зробили з класом.

— Бачиш, репетиції пройшли не дарма, Катю. А ти переживала, боялася і не хотіла. Зовсім скоро станеш, як неемоційна мумія, — промовила Мальвіна, критикуючи моє життя в дитбудинку.

—Тань, ти думаєш так просто посміхатися, коли зовсім не хочеться. Але я задоволена собою і результатом нашого спільного виступу, — відповіла я на зауваження єдиної подруги.

— Рада, що ти задоволена. Знаєш, я рідко бачу, коли ти посміхаєшся та по-справжньому щаслива. Цаца, я знаю, що ти часто плачеш ночами, але вдаю, що не чую. Це не егоїзм, просто я відчуваю, що звичайними словами тобі не допомогти, до того ж, ти ходила до дитячого психолога. Я теж мрію іноді бути звичайною дівчинкою з батьками, друзями на власному Дні народження, — щиро промовила Таня.

Сьогодні вона була іншою, ніби ми помінялися місцями. Вона спробувала стати схожою на мене.

— Таню, я давно прийняла себе, але не змирилася зі своїм минулим. Рада, що ти віриш у мене. Дякую!

Ми обнялися і притиснулися одна до одної, ніби у нас більше нікого не залишилося рідного на планеті. Я була вражена і зворушена такою увагою з її боку. Нехай цей момент не вічний, але він залишиться у моєму серці.

— Катю, це так мило, — ледь не заплакала Таня, обіймаючи мене ще міцніше. Ми довго говорили про спільні плани, про дружбу та ворогів. Я навіть забула, що перебуваю в дитбудинку з гримом на обличчі.

— Ех, подруго. Гаразд, піду я. Ще побачимось, – сказала я і пішла у бік туалету.

Змивши грим з лиця, я дивлюся на своє відображення у дзеркалі, нічого не змінилося, тільки немає більше намальованої посмішки. Чую тихі кроки виховательок і голос Гримзи:

— Він поводиться спокійно, Томочко, але я проти того, щоб він перебував у колективі. Моє перше знайомство з ним видалося дуже поганим, і це гаденя повинно бути ізольоване надовго від наших дітей. Вони хоч і не ангелочки з крильцями, але міру знають, а цей... Тож подумайте, чи потрібні вам такі проблеми.

Я не зрозуміла, про кого зараз йдеться і хто тут у нас «гаденя», але діалог Гримзи з нашою класною був для мене загадкою, яку мені захотілося розгадати. Вийшовши з туалету, я пішла до кімнати. Ну і день видався, спати хочеться жахливо.

Впавши на ліжко, я кілька хвилин дивилася в стелю і тільки через деякий час відчула, що починаю засинати. Чи мене хтось смикнув, чи я відчула чиюсь присутність у кімнаті, але сон як рукою зняло. Світло в кімнаті спалахнуло, і я побачила Соломку, бліду, зі сльозами на очах. Її губи прошепотіли лише кілька слів:

— Там Мальвіна. Вона, вона... — я не дослухала і вибігла в коридор. Невідомість і страх огорнули мене, мов туман.

У жіночому туалеті зібралася сила-силенна народу. Одні схлипували, інші тремтіли від страху. Побачивши мене, вони розступилися, і я нарешті побачила постать, яка лежала нерухомо на підлозі. Мальвіна — моя єдина подруга в цьому гадюшнику, була мертва. Худенька шия була синя, наче її чимось душили, біля неї лежали капронові панчохи, а обличчя було дивне.

Дивне, дивне... Схаменись, Катю, вона нежива! Я зиркнула на хлопців і в одну мить втратила рівновагу і почала падати. Мені здавалося, що я просто сплю і бачу примари рідних, які тягнуть до мене свої руки та кажуть: «Іди до нас. Тут гарно».