2. Катя. У зграї вовків

Вихідні минули швидко, я навіть їх не помітила. Сьогодні на нас чекає важкий день: прибирання кімнати та двору, ну і, звичайно ж, уроки. Мені не хочеться йти до класу, адже там будуть не лише наші дівчата з групи, а й хлопчики. Знову жарти будуть з приводу мого чудового вигляду.

Мальвіна тихенько підходить до мене і безглуздо посміхається, думає, що так мені стане легше. Її блакитне волосся сьогодні ідеально поєднується із зеленою сукнею, вона любить вбиратися. Я ж мовчки беру сумку і пливу за нею.

Наш дитбудинок нічим не відрізняється від інших, тут теж точиться боротьба за виживання. Нових людей не люблять, і вихователі змушені вигадувати різні безглузді випробування, щоб вони влилися в колектив. Я ж до новеньких ставлюся нейтрально, цього року до нас надійшли лише троє людей, але я не стала з ними дружити, адже мені одній добре.

Плюхнувшись на передостанню парту, я мовчки дістала книгу «Пригоди Олівера Твіста» і занурилась у читання. Як я люблю цього героя, просто не описати словами. Для мене він ідеал та надія. Я розумію його почуття, емоції та співпереживаю йому. Він, як і я, сирота і не розуміє жорстокості цього світу. Продзвенів дзвінок, і в клас зайшла Ніна Олексіївна, її поява навіть змусила мене відірватися від книги.

— Доброго дня, діти! — мило посміхнулася наша директорка. Не скажу, що мені вона дуже подобалася, але вона була для мене прикладом стійкості у цьому місці.

— Здрастуйте! — відповіла наша зграя. Вони навіть не зволили встати, а так і витріщалися на директорку, сидячи на місцях. Директриса була не одна, а, як виявилося, із цілою делегацією. Зайшла Гримза, тобто Галина Миронівна, а за нею, не підводячи очей, хлопець років шістнадцяти-сімнадцяти. Везунчик, блін, хоч недовго тут йому бути.

   Він був дуже сором'язливий, бо навіть не дивився на нас. Зате всі хлопці витріщалися на нього як на інопланетянина. Дівчата мило накручували локони свого волосся на палець, видно, він їм сподобався. Мені ж він одразу здався слабохарактерним. У зграї наших вовків він довго не протримається.

— Діти, це Паша Сіров, наш новий вихованець. Я вам дуже вдячна, якщо ви з ним подружитеся і проведете невелику екскурсію. Я сподіваюся, що тут він адаптується, а ви йому допоможете. Сідай, Пашо, за вільну парту, он, поруч із Катею.

Почувши своє ім'я, я не дуже зраділа. Сиділа собі без жодних сусідів півроку — і на тобі. Звичайно, мені було нудно одній сидіти, адже Мальвіна мене покинула через Дімку, але й з новеньким мені ділити одну парту не хотілося.

Цей Паша безшумно пройшов і плюхнувся біля мене, директорка ще щось говорила, але я не дуже звертала на неї увагу. Мені було незатишно і ніяково, тепер всі витріщалися на мене, причому деякі панянки з заздрістю.

— Дивіться, наша Цаца тепер не одиначка, хоч почне з людьми розмовляти. Ей, новенький, ти звідки? — звернувся Єгор до мого сусіда. Пройшла хвилина, дві, а цей Пашка тільки тупо вирячився на Єгора.

— Ти що, німий? — крикнула Шурка. Несподівано він кивнув і сумно посміхнувся. Мені стало ніяково, що є сусід, що нема, а розважати нескінченними розмовами мене ніхто не буде.

— Тобі щастить, Цаца, освоюватимеш мову жестів, — голосно засміялася Шурка. Я лише співчутливо глянула на Пашку і прошепотіла:

— Ти не зважай, вона завжди така. Ти з народження не говориш чи...

Він щось почав писати на папері і протяг мені: «Я нещодавно перестав говорити, але ти можеш писати на листку, якщо захочеш поговорити, або питати вголос, а я писатиму. Як тебе звати? Ти ж не Цаца насправді?

Я посміхнулася і написала відповідь: «Мене звуть Катя, я рада з тобою познайомитись, Паша».

Так, тепер тільки записками і спілкуватимемося. Сумно, мені хотілося, щоб він скоріше почав розмовляти, але здається, що ця проблема не вирішується за декілька днів. Я, як завжди, самотня і без друзів, крім Мальвіни.

Після уроку наш клас оточив Пашу, як зграя диких шакалів. Дітям було цікаво, чому і звідки він з'явився. Новенький швидко записував відповіді на папері, щоб якнайшвидше від нього відстали. Видно було, що він не звик отримувати стільки уваги. У його очах я бачила, що Паша вразливий і зовсім не злий, як тутешні мешканці.

— Чому сумуєш, Катю? Тепер же ти маєш сусіда, — штовхнула мене в бік Мальвіна, загадково при цьому посміхаючись.

— Мальвіно, він не розмовляє. Кидай Дімку і повертайся до мене, — відповіла я з докором.

— Катя, ти вічно бачиш все в чорних фарбах. Ти повинна змиритися з тим, що стала дівчиськом із дитбудинка.

— Ти маєш рацію, але я досі не можу. Думки давлять і повертаються по колу, — розчаровано я подивилася на неї.

Мальвіна знизала плечима і завершила спроби достукатися до мене. Я знала, що її здогадки вірні і я намагаюся чіплятися за минуле, як за рятівний круг в морі.

Коли я вийшла на вулицю, то побачила, як хлопці безтурботно спілкуються один з одним, грають у ігри, перекривляють вчителів, обговорюють новенького, іноді дивлячись у мій бік. Вони дихають, насичуючи своє життя різнобарвними фарбами, не думаючи про минуле та майбутнє.

Я дивлюся в небо і милуюсь, як пропливають білі повітряні хмари, як сонце ласкаво зігріває моє волосся. Я просто насолоджуюся моментом вільного часу, тому що скоро розпочнуться семестрові контрольні, великі навантаження і не буде часу гуляти.