Токсична планета 4

  Виявилося що до нас прийшла та сама мінометна група, котра нанесла пошкодження робочому взводу Альберти та знешкодила нас. Їх зупинка була не довгою, після обміну даними вже доволі велике угрупування з взводу Шель, взводу розвідників та мінометної групи рушило далі.

  Під час дороги важко було зрозуміти як ми йшли, адже з тим мішком я могла лише відчувати свої важкі ноги, які тягнулися вгору і вниз, по дрібному камінню та м’якій траві. Через пошкоджений костюм гіркі, кислі та металеві запахи повітря я відчувала дуже добре. Головне що фільтр на шоломі та спині не було ушкоджено, тому та розгерметизація костюма була мізерною. Попри важкість в пересуванні витривалості мені вистачило, і вже десь посеред прохолодної ночі ми прийшли.

****

  - Слухайте сюди. - доволі суворо до нас з Арі заговорила Шель. - Зараз мішок з вас знімуть, а руки розв'яжуть ви в жодному разі не підіймайте голови, опустіть її та дивіться вниз. Опускайте, вже.

  «Нема потреби» - подумалося мені. Адже на зовні була глибока ніч, і небо затягнуте хмарами не пропускала жодної зорі освітити цю планету. Хіба що можна було орієнтуватися на слух, важкий запах та відчуття. 

  Здавалося наче ми десь в горах, але при цьому в якійсь низині. Повітря відчувалося важким, наче ми в хмари тої мідно-хлористої отрути, котра удень ковзала по небу. Ще й випадав якийсь осад, ногами відчувалося як я ступаю на щось пухкеньке і як щось падає нам на плечі. Наче сніг на моїй рідній Арраї... Аррая, як же довго мене не було вдома?...

  Гул. Перекинули щось важке. Голову я тримала опущеною, поряд зі мною була сто відсотків Арі, як я зрозуміла? Це біловолосе дівчисько обхопило своєю долонею мою і по її тонкім та прохолодним пальцям легко її впізнати... Тоді відчувалося якесь занепокоєння через її поведінку, але після стількох років я от зараз думаю — напевно вона це не стільки з люб’язності чи якогось страху, хоча й досі я не можу точно сказати чи відчуває Арі страх, а скільки з практичності — щоб не загубитись.

  Легким штурханом нам наказали йти вперед. Трохи важко це робити дивлячись винятково вниз у темну землю. Ще й ліхтарик ніхто не включить, розумію — секретність, але щоб аж настільки? Що ж за противник у цього племені такий?

  Таким чином ми пройшли десь двадцять метрів й опустились у якусь печеру. Повітря стало більш легким, а відчуття що падає якийсь сніг зникло. Хтось попереду щось відкрив, відсунув, коли ми те проходили я краєм ока побачила якусь пластину, що стирчала у вузькому проході

  - Все. - заявила позаду нас Шель. - Можете йти нормально.

  Вирівнялись. Все ще нічого не видно. Пластину позаду нас хтось закрив, чутно було знову гул і перекидання чогось важкого. Орієнтуючись по звуку кроків ми йшли за групою. Лячно було — нічого навколо не видно, наступаєш не знати на що, боїшся в когось випадково вдаритись, щось говорити теж не хотілося, адже ці їхні кроки... Вони тихі, дуже тихі, по факту я чула як ходжу я та Арі біля мене, а навколо — шерхіт. За тим шерхотом ми й слідували, аж поки раптом все не зупинилось

Тиша. Чекаємо. Десь в печері щось крапає.

****

  Земля під ногами затремтіла, навколо щось загуділо та зарухалось, я з легким переляком майже впала на коліна потягнувши в це падіння Арі, але біловолоса міцно стояла й потягнула мене назад. Всесвіт, я так перелякалася, здалося наче в тій горі почався землетрус і ми зараз впадемо в прірву, а як виявилося ми стояли на платформі та опускалися вниз. Причому мені здалося, а потім за здогадками підтвердилося, що ми опускалися не рівно вниз, а по діагоналі.

  - Ось воно... - зашепотіла позаду нас Шель, коли промені світла пробивалися крізь щілину і світили прямо на нас. - Підземне місто Тав-Тор...

  - Tau-Tor.. - прошепотіла вся група на платформі.

  Навіть я повторила за ними «Тав-Тор...», адже вид був дійсно захопливий. Величні, мегалітичні ворота прямі та рівні, ніби вирізані не людьми, прямо в стіні величезної печери. На воротах знаходилося кільканадцять прожекторів, мені звідти здавалося що їх розмір приблизно відповідає трастеру дрібного корвета.

  Коли платформа опустилася ще нижче стало видно що ці ворота ведуть дійсно до величезного міста, адже крім нашої платформи навколо було видно навколо ще безліч, і на всіх знаходились то люди, то техніка, то якісь ящики, а на деяких з відстані я помічала якихось одинаків, однак придивлявшись помітно було що крім одинаків на тих платформах ще знаходились лежачі поранені, можливо навіть мертві. Перехоплювало подих ще те, що всі платформи опускались вниз, до величезного укріплення яке займало всю площу перед воротами.

  - Там унизу... Це що, триподи? - запитала яка підійшовши до краю платформи.

  - Зараз так. - відповідала Шель. - Але раніше то були квадроподи. У більшості з них довелося зрізати четверту ногу, бо ресурси в місті... - Шилка важко зітхнула. - Швидко витрачаються. Це найбільше місто людей на всій планеті...

  - Я думала...

  - Що ми примітивне плем’я у якого вибухові палки й самопали? Ні... І так. Ці люди... - Шилка оглянулася, провела поглядом більшість солдатів зі своєї групи. - Вони деградували, але колись, я певна, це навіть з їх розповідей зрозуміло, вони були дуже прогресивною цивілізацією... Але машини...

  - Машини?

  - Так, машини — ті через кого ці люди та планета зараз такі, і не тільки. Інші племена, клани, міста, всім треба ресурси, особливо воду хоч і всі розуміють, що треба бути єдиними перед лицем справжнього ворога, котрий довів їх цивілізацію до такого...