Токсична планета 2

   Залишившись наодинці Шилка, чи як її тут кличуть Шель’Ма’Ка, сказала, що немає часу мені щось розповідати зараз, адже Арі необхідно негайно доставити в підземне місто Тав’Тор. Однак попри стару співпрацю вона надягнула мені на голову мішок і не зняла наручники, адже ми з Арі були тоді найманцями з «Альберти» й плем'я вважало нас за противників.

  Та навіть так, я була не проти, адже знала що Шилці можна довіряти, та й з «Альбертою» нас пов'язував лише короткий контракт і один клятий тиждень на поверхні цієї планети.

****

  Вітер свистів, розносив кислі запахи. Напевно ми на рівнині — подумала А’на.

   Група складалася з Шилки, А’ни та двох солдатів які несли на ношах Арі, інші двоє були далеко попереду їх відправили як розвідників.

   Навколо і справді була рівнина, але не звична — це був пагорб, вкритий яскравим мохом, що світився коли на нього наступали. "Жахливо, - думала Шилка дивлячись за своїми слідами. - ми такий яскравий слід залишаємо... - вона сповільнила хід, оглянулася навколо."

   Попереду пагорб ставав усе вищим і вів в якесь поросле рослинами та іржею містечко, що здалеку здавалося наче розтоплена маса. Зліва йшов хребет скелястих гір, котрі впиралися вершинами в непроникні темно-зелені хмари, а справа, в низині, тягнувся вздовж болота фіолетовий ліс.

  В цій вітряній місцевості, раптово зарипіла рація, яка висіла на броні у Шель. По ній сказали щось важливе, я тоді не розуміла їх мови тож навіть не знаю що доповіли, але підозрюю що це був якийсь сигнал від розвідників, адже зупинившись Шилка зняла мені мішок з голови та сказала:

  - Зараз доведеться бігти, ти ж заброньової травми не маєш?

  І тоді я замислилася: «Так, все ще трясе після того обстрілу, але по відчуттях ніде я не поранена» Тому я хвацько відповіла:

  - Пф! Ваш дрібнокаліберний міномет навіть не пробив середній шар бронекостюму!

  Шель засміялася за склом свого шолома.

  - Якщо так, тоді бігом до тих руїн!

****

  І ми побігли цією зеленою рівниною вгору пагорба, за нами залишався слід.

  Оглядатися не було коли — зі зв'язаними та німими руками важко бігти й тримати рівновагу, а Шилка летіла наче птах, залишаючи по собі лише малу цятку сліду. Чесно я навіть захекалася по дорозі. Навіть ті двоє, що несли Арі обігнали мене!

  На щастя це сталося коли ми підбігли до перших будівель, тож не настільки я вже і ослабла. Виглядали ті багатоповерхівки як метал з бетоном вкриті мідяною іржею та зеленуватою рослинністю, чи чимось схожим. І ще ті будівлі були наче... Розплавлені? Можна сказати що так... Якщо ти колись бачила картини... То ця місцевість схожа на них.

****

  Пройшовши п’ять таких багатоповерхівок зліва від нас хтось плеснув в долоні, Шель одразу розвернулася в ту сторону.

- Сюди! - крикнула вона в мою сторону.

  Я, дивлячись під ноги, аби не спіткнутися об уламки розвалин, рушила за нею. Ми увійшли в багатоповерхівку і на моє здивування попри розплавлений вигляд тут все залишалось достатньо міцними. Швидко піднявшись сходами, минаючи ями на поверсі ми забігли в одну із кімнат, де на мене одразу наставили зброю — в кімнаті сиділа група приблизно з десяти чоловік. Всі у саморобних бронекостюмах й шоломах з маскувальними плащами й доволі довгими гвинтівками. «Розвідники» - подумала я.

  - Та’дд! - крикнула до них Шель

  І вони опустили зброю. До неї підійшов один, мав він перехрестя на склі свого шолома. Щось він Шилку запитав і доповів, але знову ж таки я ніц з їх мови не зрозуміла, але Шилка кивнула, присіла на краю цієї зруйнованої кімнати й помахом руки натякнула аби я підійшла.

  - Лягай біля мене. - вона прошепотіла і я підкорилася. Дивно це виглядало — я, воїн, найманець, зі зв’язаними руками лягаю на підлогу. Ніколи не подумала, що опинилася б в такому положенні. - Посунься ближче, впритул до мене.

  - Прямо як тоді, - прошепотіла я до неї. - коли в складі командо повзли ми по вентиляції... Скільки років минуло?...

  - Тихо... - Шилка лягла ще нижче, щоб блок вкритого мохом бетону закривав нас. 

  Я з можливості оглянулась і побачила що всі розвідники теж лежали притулившись до підлоги й накриті плащами, котрі при цьому світлі розчиняли групу. Якраз тоді Шилка накинула на мене свій плащ, сама натягнула капюшон та прошепотіла до своїх: 

  - Ам’ас, майн...

  Із замаскованої групи витягнулась зброя, я одразу її впізнала — це була та сама снайперська гвинтівка, федеративного зразка... Ха, тоді я подумала: «Невже Шилка якимось чином викрала у федератів свій гонорар?». Попри болотисте забарвлення й маскувальне покриття, виднілися, хоч і підтерті, чотири темні смужки, які колись були червоними.

  Раптово я відчула як в моїх руках знову вернувся кровотік, звісно я різко оглянулася, але одразу завмерла, адже відчула щось гостре в проміжку між шоломом і бронею, тонке місце, але така спритна дівчина як Шилка легко може туди влучити.

  - Не рипайся! - ледь гучно прошепотіла вона. - Веди себе повільно і тихо... Покажи моєму племені що тобі можна трохи вірити. Кивни, якщо зрозуміла.

  Я легенько кивнула.