Тіні Екуменополісу

  Застібки на шоломі защіпнулися майже без проблем лише ліва, що чіплялася до шийного коміра на скафандрі, декілька разів розчіплялася. З гарчанням А’на зняла шолом і оглянула місце зчеплення — виявилося жмуток її чорного волосся зажувався.

- От вже...

  Вона пальцями витягнула жмут й щоб надалі такого не було сховала свої коси попід скафандр. Тепер все пройшло добре — шолом защіпнувся й герметизував весь скафандр. На склі шолома висвітився інтерфейс, який показував кількість кисню, серцебиття, оксигенацію крові, зовнішню температуру й рівень радіації.

  Покинувши кафе вона зупинилася на його сталевій терасі, яка виходила східцями вниз до майданчиків для космічних кораблів. Приглядаючись до того білого човника з трьома крилами темношкіра побачила як там навколо ходила худа людина в костюмі. А’на почала спускатися, та коли опустилася вниз відчула як їй стало тепло після виходу з тіні кафе в якому вона нещодавно відпочивала. Сонце підіймалося.

  - Підходь, підходь! - кликала крізь мікрофон скафандра Шилка.

  Двері відчинилися, Шилка схопилася за пасок сумки й разом з А’ною вони затягли її всередину.

  Інтер’єр цього човника був доволі старим — простір обмежений, довгі кабелі над головою, решітка під ногами, дві постелі в стіні, також в стіні маленький столик з холодильником і чимось схожим на чайник. В цілому «комфорт мінус», човник лише для коротких перельотів і не більше.

  - Де ти таку машину взагалі дістала? - запитала А’на сідаючи в крісло другого пілота.

  Шилка якраз щось налагоджувала — натискала на якісь кнопки, перемикала рубильники, шукала педалі яких тут не було та перевіряла штурвал, за який треба було триматися обома руками.

  - Я купила це у власника кафе. Звісно довелося поторгуватися, але в нього й так декілька таких транспортів. І все ж це краще ніж літати на загальних човнах чи ще гірших баржах. Потягни за ту ручку я не дістаю, тягни на себе, а не вниз. Ось так... А тепер...

  Останнім було під’єднання моєї картки яку Шилка мені дала, також вона вставила свою. І трикрилий човник загудів, з його бічних двигунів висипався якийсь дим.

  - Не переживай. - мовила Шилка защіплюючи ремінь. - Цією машиною давно не користувалися, певно космічний пил там вже як рідний. Пристебнись, зараз будемо рушати.

  Крила розгорнулися, зліт був вертикальним, трохи трясучим, але політ вперед відбувався без пригод.

  Врешті решт Шилка розстебнула ремені безпеки й натиснувши кілька кнопок на панелі відпустила штурвал. Крізь темне скло свого шолома вона дивилася на А’ну.

  - Так ти вирішила що плануєш робити далі? - повторила вона минуле запитання.

  А’на мовчала, спостерігала за блиском далеких зірок, та за рухом видимих планет навколо місцевого сонця. Вона теж розстібнула ремені, й повернувшись лицем до Шилки відповіла:

  - Напевне десь поселюся... Знайду роботу й буду собі далі жити...

  - І все? А мандри?

  - Мандри? - Ан’а стенула плечима. - Та яке там... Щось після цих федератів я взагалі нічого не хочу...

  - Космос великий, тут бувають речі ще гірші ніж те що ти побачила... Але нехай, розумію. Для першого твого разу це неприємний досвід...

  Темношкіра здригнулася, похилила голову й запитала:

  - Що за перший раз? Ти про що?

  І Шилка розповіла. Розповіла про людей котрих всі називають космічними мандрівниками. Ці люди перелітають з одної планети на іншу, з однієї системи в другу та із сектора в сектор, також вони стикаються з небезпеками космосу — порожнечею, самотністю, жахом, божевіллям. Звісно космічні мандрівники, це загальна назва, й у кожного такого «мандрівника» свої цілі постійних перельотів. Хтось ховається від когось, хтось шукає багатства, хтось начитавшись книжок шукає космічної романтики, а хтось, як Шилка, шукає свій дім.

  - Розумієш, -  тихо говорила дівчина. - Все, що я про себе знаю так це те, що я з токсичної планети. Мене в дитинстві викрали звідти і готували як бійця в екстремальних умовах. Але... - Шилка прилягла на панель й дивилася у відкритий космос. - Я зруйнувала свою клітку й втекла. І от я мандрую, щоб віднайти свій дім...

  Кілька годин вони обидві були дуже тихі. Коли їм набридло сидіти біля штурвала вони посунули до вузької виїмки в стіні, тої де був стіл, стільці та чайник із холодильником. Шилка відкрила малу шафу й насипала щось у чайник. Сиділи вони за тим столом трохи зігнутими.

  - Мандри... То твоє. - заговорила раптом А’на. - мені поки що не має причин робити далекі перельоти... Слухай, можливо ти знаєш де ми? Підкажеш, де мені тут осісти?

  - Ех... А’но... Було б чудово мандрувати з тобою, ти надійна й досить вправна для цього... Але, якщо ти так волієш...

  - Ну... Може колись...

  - Та, нічого, може воно й на краще. О, здається закипіло.

****

  А’на прослизнула через вузькі алеї екуменополісу, обережно вдивляючись в темні закутки наземного рівня. Високі вежі зі скла й сталі змикалися над головою, беззупинні потоки машин пролітали над головою. На цій планеті темношкіра за два роки так і не звикла до її постійного руху. Вона осіла в дешевій квартирі на околиці одного з мегаполісів цієї планети нескінченних міст.