Що ти плануєш далі робити?

 П’ять років контракту з цими «особливими» людьми швидко минули. Наше командо було доволі відомим на есмінці, багато хто впізнавав нас ще здалеку, адже як тільки відкривалися перед нами двері Маргаритка починала на всю горланити пісню:

  - А-а-а-а-ааа що за простір навколо мене, невже це є всесвітній космос? Чи то я сплю, чи сонце світить? Де-не-де летять уламки, лютує бій та ти не страшись, командо еліти тебе прикрива!

  Дурнувата пісня, але чіпляє, їй навіть іноді підспівували та офіцери швидко вертали до роботи екіпаж, а нас просили видалитись, адже ми всіх відволікаємо. Але то таке, на самому есмінці ми часто не знаходились, нас, як певно і будь-яке наймане командо, просто кидали з однієї планети на іншу, з одного завдання на інше.

  Але, як тільки рівно п’ять років пройшло нас викликав до себе наш оператор.

****

  Ми стояли в якійсь залі з різноманітним інженерним приладдям. Це місце було для нас забороненим, однак доступ до нього ми отримали тільки перед зустріччю.

  Оператор стояв біля якихось капсул й вдивлявся в чорне скло на одній із них. Над нами по конвеєрах їздили роботизовані руки, що вихапували різні компоненти зі стрічки й переставляли на іншу, де наступні руки вже займалися припаюванням та зрізанням.

  - Факторум. -  вимовив оператор.

  При нашому наближенні він легенько обернувся в нашу сторону й навіть підійшов. Виглядав він надто старим й змученим. Його губи, помітно потріскані злегка тремтіли, за візором виднілися сіруваті очі, які при кожному кліпанні втомлювалися. Напевне той старий був уже в тому віці, що йому жодні медикаменти чи технологія не продовжать віку.

  Знаєш, трохи шкода його, хоч він і припечений федерат.

  - Думаю, - заговорив він коли ми зупинились навпроти нього, - ви самі знаєте що вже п’ять років минуло від нашої із вами зустрічі. П’ять років на такому чудовому кораблі, який ви відбили власними руками...

****

  А’на відпустила поруччя, поглянула на свої руки.

  - Так... - говорила вона, поки Фібі теж придивлялася до тих долонь. - Цими руками... Стільки жахливих й нерозумних дій...

****

  Оператор розвернувся й показав всім аби йшли за ним. Він проходив поміж тих чорних капсул й попри шум факторума продовжував свою промову:

  - Федерація неймовірно вдячна вам за добре виконану службу, за проявлений героїзм та поширення наших ідеалів...

  Я поглянула на Тадеуша й насупила брови: «Невже він все ж брався за ті пропагандистські завдання?»

  - Федерація, - гучніше говорив старий, ніби спиною побачив як я його не слухала. - не залишиться осторонь від вас, а також... - Він зупинився, вказав рукою на одну з капсул й натиснувши кілька кнопок на бічній панелі.

  Двері капсули легко й тихо піднялися, наче вона була якоюсь святинею, що має бути завжди ідеальною.

  - Наші вельможні пани та Величний Стеларх зі своєї милості пропонують вам нове життя. Хто з вас готовий стати новим? Стати вічним, сильним, ніколи не відчувати страху чи смутку? Той хто готовий може увійти в капсулу й прийняти подарунок нашої всеосяжної Федерації...

  Він вклонився, я навіть протерла очі, цей ядкий старигань вклонився нам. Тим людям котрих він ледь не постійно ображав всілякими низькими порівняннями будь ми то слимаки на одній місії, новачки на іншій, нероби на третій і так далі. А зараз він вклоняється!

  Але... Щось всі наче задумались...

  - Добре. - вимовив Тадеуш. - Я приймаю подарунок, це все ж як-не-як та нагорода за п’ять важких років.

  - Так-так, пане Тадеуш, це нагорода, прошу, заходьте.

  «І що, ніхто його не зупинить? Тут же очевидно що щось тут не так!»

  Однак він пішов. Впевнено, рівно, ніби з самого початку він цього хотів. Двері зачинилися, роботизовані руки та конвеєрні стрічки наче зупинилися. Стало тихо, надто тихо. З тієї капсули долинали глухі звуки того, як щось наче ламалося, билося і паялося. Декілька роботизованих рук рушили до тої капсули та опустившись почали щось там робити.

  За кілька хвилин двері відчинилися, першою до нас витекла калюжа темно-червоної, густої крові. Вона плавно стікала на підлогу, а з тієї вниз до стоків. Моє серце наче зупинилося, що діється? - не розуміла, а як ляснувши себе то не прокинулась

  - Вийди Тадеуш, - спокійно говорив оператор, - нехай всі бачать, яку нагороду пропонує їм федерація.

  Підлога тряслась як він робив свої перші кроки. Я навіть відступилася трохи, коли те побачила. Об’єднання плоть із металом, на якому все ще були сліди крові. Це був він, Тадеуш, та тепер він більше походив на всіх тих так званих залізних воїнів, що зазвичай ходять-бродять поряд з офіцерами.

  - О! - вигукнула Маргаритка. - То ти тепер мого зросту! Та навіть вище.

  Вона підійшла, хотіла його торкнутися та на жаль, певно то був уже не Тадеуш. Ця залізна істота мовчала, втуплювала свій червоноокий погляд у підлогу наче звикала до нового тіла, а коли Маргаритка його штовхнула...