Моя ненависть, моя любов 2

 Власне, в ті часи я ще не покинула цю планету. Як я колись розповідала — народилась я тут, та жила я тут... Певний час.

Протягом декількох років у нас перебував мандруючий, космічний університет. Навіть не перебував, а застряг в цій дірі. Бач, університет той з розумниками невдало приземлив свою станцію на місці заправки, поряд із геотермальним реактором. Приземлився він настільки невдало, що не розрахувавши гравітації на планеті роздушив сам собі двигуни, шлюзи для виходу, техніку у своїх ангарах, та все, що було на посадковому майданчику.

Що так дивишся на мене червона? Розумники розумниками, однак і ті прорахувалися.

Так ось, далі... Після того інциденту їх примусили до відшкодування. А саме — безплатна освіта для місцевих. Ха, бачила б ти їх пики, коли вони побачили кого саме їм потрібно буде навчати.

А навчати потрібно було нас — сиріт.

А’на відвела погляд, спостерігала за білосніжною рівниною, по якій вітер шурхав сухий сніг. Фібі того не помітила, але темношкіра чудово те побачила — щось швидко спустилось на поверхню, впало за пагорбом, і не була то комета чи метеорит. Вирішила не повідомляти про це — спустилось та й спустилось, поки не лізе сюди то все добре.

За кількахвилинну перерву вона продовжила розповідь.

Батьків я не мала, та й не цікавилася, вважаю, що мене як інших просто підкинули під двері сирітського кварталу. Квартал той був не дуже добрим... Мер міста виділяв мало коштів на сиротинці... Та... Ой, щось я забалакалася. Коротше — росла я в бідноті та в незгоді, припиняй дивитись на мене так, жаль мені не потрібен. Тепер.

Про навчання теж мало що розповім, бо то були стандарти — школа, домашка, праця, відпочинок і по колу. Так власне пройшло чотири роки. За цей час я виросла, не тільки зростом, а й фігурою. Було мені... Дай пригадаю... Здається сімнадцять? Так, сімнадцять. Освіту я отримала у сфері космічної інженерії, що не дуже було потрібним на цій засніженій кульці...

****

- Ні, ні, і ще раз — ні. - говорив кадровик дивлячись на папери. - Космічні інженери потрібні в космосі, а тут, на нашому заводі ви з цими вміннями непотрібні!

А’на перехрестила руки на грудях.

- На оголошенні було написано: «Потрібен інженер, приймаються будь-які сфери діяльності», хіба ні? То чого ви зараз носа крутите? Думаєте, що я нічого не вмію?

Кадровик дістав велику стопку паперів, витягнув десь з середини журнал й швидко розкрив його. Кривлячи губи він водив ручкою по іменах. Знайшов потрібне — потягнувся за старезним телефоном, дріт якого простягався ледь не на всю кімнату.

- Феєра, що у вас не вийшло з оголошеннями? Що, що? Ні! Я казав — потрібен інженер в галузі планетарного будівництва, з досвідом праці від двох років! Що вам було тоді не зрозуміло!? - старий кадровик крикнув так, що поодинокі папери злетіли зі столу на підлогу. - Переробити!

Телефон вдарився об стіл. На тому місці було багато подряпин, певно кадровик мав шалену схильність закінчувати розмову криком і киданням трубки об стіл, повз магнітну кишеньку для апарата.

В кімнаті різко затихло. Старигань повільно зібрав папери й склав їх в гарну, надзвичайно рівненьку купку. З-під лоба поглянув на А’ну, яка все ще з кам’яним обличчям стояла схрестивши руки.

- Перепрошую. - говорив він на диво спокійно. - Сталася помилка, при публікації оголошення. Вибачте, що накричав на вас, можу порекомендувати агенція "Січчя", що в центральному районі. Вони займаються космічними перевезеннями, може їм і потрібен космічний інженер, але тут — ні.

А’на нічого не говорила. Зібрала свої документи в папку й повільно вийшла з кабінету. Коли вона повністю покинула заклад знайшла темний провулок серед багатоповерхових будинків.

Поглянула вгору, побачила, що пролетів лише один автомобіль. Розглянулась навколо — жодної живої душі. Сховалась в той провулок, і саме там її кам’яне обличчя зникло й притулившись до стіни вона дозволила собі плакати.

****

- В агенції "Січчя" я була ще за день до цього. Їм теж не потрібні космічні інженери. Ха... Смішно, двадцять четверте століття, а космічні інженери нікому не потрібні.

- Пішла я потім до свого постійного місця підробітку — вугільної шахти. Відпрацювала чотирнадцять годин й заробила тисячу срібла, це настільки дрібні гроші...

****

В кафе пахло димом. Пахло димом від відділу перероблювання, з труб якої дим опускався на цей нижній ярус міста. Всередині нікого не було, крім працівника вічної зміни та одного сплячого безхатька на підлозі. Працівник мав заляпану жирними плямами сорочку, на якій стертими буквами писалась назва закладу. Поряд з назвою був чистий бейджик з ім’ям Кельвін.

Як тільки він помітив, що відкрилися двері то спершу поглянув на годинник, а пізніше почистив стіл від жиру та дрібних шматочків їжі, зробив він те брудною шматою.

- Пізно ти. - сказав, коли А’на підійшла розглядати меню. - Там крім картоплі більше нічого не залишилось.

- Справді? Більш дешевого нічого нема? - вона поглянула на те, як він стер крихти на підлогу. - Може, краще було б їх залишити...

- Вибач, але потрібно зберігати хоч якийсь сервіс.

- Сервіс? Пфф... Кельвін, це нижнє, брудне місто та ще й під заводом перероблення сміття...

Він не відповів. Пішов до дверей й перегорнув вивіску на "зачинено", натиснув на кнопку біля дверей, потім ще раз, на третій раз він по ній гепнув кулаком і вуличний ліхтар нарешті вимкнувся.

Шкіряне крісло заскрипіло, коли А’на сіла, однак їй довелося посунутися на іншу його частину, адже відчула щось гостре під собою.

Ззовні, за великим вікном, почав сипати сніг. Він швидко танув осідаючи на дорогу, залишався лише на верхівках будівель. Світло по всьому місту почало вимикатися, а згодом світили лише вуличні лампи.

Кельвін нарешті вийшов з кухні, йдучи до темношкірої він уважно дивився під ноги, щоб випадково не спіткнутися об безхатька, який скрутившись спав біля столу. Хлопець пропонував йому лягти на крісло, однак безхатько відмовився сказавши, що боїться вимазати своїм брудом такі гарні меблі.