Моя ненависть, моя любов 1

  В майстерні стало прохолодно. А’на, зі своєю відкритою шиєю, відчула протяг.

  - Господи, та хто не зачинив за собою двері? Арі, піди закрий.

  Біловолоса розвернулася й пішла до виходу.

  - Не можу. - почулося з тої сторони. - У дверях щось застрягло.

  А’на застогнала, відклала викрутку, якою тільки збиралася відкрутити верхню панель на корпусі розламаного дрона. Обернувшись подивилася на вихід, прижмурилася.

  - Лейя, - сказала до хлопця, що саме розглядав "очі" цієї технології. - Ходи й допоможи їй, схоже ті останні уламки корабля, трохи завалили двері. Гм... Ось, візьми мультитул. Думаю той металолом він розплавить.

  Лампа над столом замиготіла, припинила, коли А’на на неї вороже глянула. Для майстерні подібне миготіння було звичайним, адже кабель, що відходив сюди, брав на себе занадто велику напругу.

  Світло від тої лампи не було єдиним в кімнаті. Світила також лампа біля верстата, світили кристали в кутку для експериментів Рекса, також частинки світла потрапляли в цю залу з коридора, що вів у печери, та з напіввідкритих дверей, яким не дозволяли закритися уламки після космічного бою. Навіть зараз щось знову гупнуло зовні, далеко. Певно деякий брухт все ще падав на поверхню планети.

  Навпроти А’ни, на іншому кінці стола, біля передньої частини дрона сиділа Червоноволоса Фібі. Дівчина під’єднала планшет до центрального блоку пам’яті та потроху розшифровувала код, котрим користувалось це залізяччя.

  Зі сторони виглядало все так ніби А’на, наче хірург, проводила за допомогою викрутки та різака операцію над дроном, а Фібі, наче помічник, стежила за станом цього механічного пацієнта.

  - То, - почала А’на знімаючи верхню панель. - Що з цим будемо робити?

  Фібі дивилася в планшет, насупила брови, адже в екрані з’явилося понад тридцять незрозумілих символів, які вона вперше бачить.

  - Зараз я цю штуку зламаю... Дізнаюся про виробника, місце звідки він був запущений, подивлюся його записи... От, що це за шифр? Ці символи то з’являться то зникають... Не розумію.

  Тріснуло. А’на випадково розірвала материнську частину, бо подумала що то була чергова панель. Відклавши різак в сторону вона підійшла до Фіб й глянула в екран.

  - Загадка тридцяти символів? Пф... Нічого не міняється. Ну, не кусай так губу, прокусиш. Ти найкращий програміст, так? Ха, а цього не знаєш...

  - Ну то й що? А ти он, щось зламала, інженер... І що власне не міняється?

  - Дивись.

  Темношкіра натиснула пальцем на один з символів й повільно перетягла його в одну сторону. Потім схопила інший та перетягла в іншу. Таким чином вона розставила по чотири символи в чотирьох кутах екрана. Вони стояли на місці, не зникали, поки решта продовжувала плавати.

  - Ааааа! То вони роблять картинку? Візерунок? Їх просто треба з’єднати у картинку...

  - Так так, а ти такої дрібноти не могла щойно розгадати. Як я колись казала — федерати нічому не вчаться... Вже як п’ятдесят років вони використовують старезні технології.

  Не встигла темношкіра взяти викрутку в руки, як Фібі переможно пирхнула.

- Тепер бачу, тепер знаю. - говорила дивлячись в екран. - О! Виявляється дрон був запущений нещодавно, та ще й неподалік від нас...

  Акумулятор повільно витягнули, так, щоб не зачепитися його пластинками об плату управління та один з процесорів. А’на придивилась до нього, вилаялася, акумулятор мав три зламаних пластинки, а без них — був не потрібним. Прийнялася відкручувати трикутну антену, дроти якої просто відрізала.

  - Хм... - роздумувала червоноволоса. - Схоже, що під час падіння уламків, прикриваючись ними, хтось спустився на планету й випустив цю машину. А’на почекай! Не витягай, це комп'ютерна система запису, я якраз хотіла поглянути... Ова, а він щось встиг записати й відправити.

  - Навіть мені цікаво. - сказала стоячи позаду неї. - Вмикай, поглянемо що ці федерати про нас встигли дізнатися.

                                                                                        ****

  Лорд Гуго зручно вмостився у шкіряному кріслі. Біля нього стояв його залізний охоронець — Тадеуш.

  Вони знаходилися в маленькій кімнатці повній від всіляких комп’ютерів та мап. Лампи кімнати давали їй темно-червоного забарвлення. Поряд із ними по металевій решітці пройшов чоловік в чорному плащі, та чорному шоломі, що закривав лише половину обличчя залишаючи відкритими рот та ніс. Очі йому закривав червоний пластик.

  Чоловік той носив на плечі шкіряну раковину, яка була посмугована білими та червоними смужками. Був він старшим розвідником.

  - Вмикайте. - наказав, після довгого вмощування в незручному кріслі лорд.

  Старший розвідник сів, під’єднав до найбільшого комп’ютера малесеньку флешку. Монітор увімкнувся й на ньому транслювався відеозапис. Дивитись його було важко, адже зображення трохи мерехкотіло, трясло, та зміщувалося.

   На відео було видно, як з башти швидко зістрибнула людина та побігла з кимось в середину вкритої снігом скелі. Зображення заворушилося, наблизилося, дрон підлітав туди. Раптово перед камерою впав шматок корабля — рятувальна капсула, що не встигла від’єднатися й відламавшись згоріла в атмосфері, а тепер ще й розтрощилася перед дроном.