Дні голоду 1

    Якби хтось увійшов у вирізану в стіні печер кімнату, повернув ліворуч, він би побачив ледь блакитне світло від увімкненого монітора, яке падало на металевий стіл. На цьому столі він би побачив, як спить дівчина з червоним, буйним волоссям. А на моніторі був би текст з підписом:

   "Запис у щоденнику, вчора"

  Нарешті. Нарешті в мене з'явився час вести свій щоденник. - Було написано в тому тексті.

  Я Фібі, дочка капітана Нівалла, народжена на космічній станції "Лілія". Станції більше не існує, вона зруйнована невідомим кораблем.

  - Що ж, зі вступом закінчили.

  Пройшов десь тиждень, коли до нас приєднався Лейя. Ну... це той юнак з місцевого племені, про якого я писала раніше. Його нам залишив їх староста, щоб Лейя вчився.

  Перші дні хлопець повільно адаптувався до нашої четвірки, був таким само мовчазним, як Арі. Стояв зазвичай осторонь, слухав, спостерігав за нами. Погляд в нього був не дружній, й обличчя закрите цим темним шарфом, в племені що, мода така - закривати обличчя шарфом? Я вже починала думати, що нам його залишили аби він нас повбивав, однак мої підозри швидко вщухли. Лейя просто вчив нашу мову, намагався розуміти й розрізняти жести, поведінку. Вчився відрізняти лайку А'ни від моєї ввічливої мови. Юнак, на мою думку, швидко вивчив базові слова. Говорив він приблизно таким чином - "Я Лейя, людина молода. Я маю 40 рок (Примітка: за Земним календарем йому 17). Я син племені, що блукає". Він говорив грубо, примітивно, однак вивчав мову швидко, всього за два дні такий результат... Я здивована. Наразі він продовжує вчити мову. Роботу йому теж знайшли — А'на взяла його, як помічника. Він зазвичай тримає ліхтарик, або переносить матеріали з місця на місце. Іноді Рекс забирає його до себе. Юнак допомагає створювати штучний ґрунт для вдосконалення гідропоніки. Якщо я все правильно пам'ятаю Рекс використовує тонкий міцелій зі стін печери. Я вже писала, що ми переселилися до печер? Отже, міцелій він змішує з якоюсь рідкою органікою, яку наш ботанік створив за допомогою невдалого врожаю рису. Ця маса застигає і на ній Рекс посадив залишки рису. Всього в нас чотири гідропоніки, того "диво - ґрунту" вистачило всього на дві.

  Я схвильована. Боюся, що цей врожай рису теж загине... Якщо так, тоді в нас немає більше їжі. Сухпайки закінчилися, а того, невідомо яким чином в'яленого м'яса, яке нам дали разом з Леєю, навряд вистачить. Цікавий факт — Лейя майже не їсть. На мою думку, це пов'язано з тим, що так зване "плем'я що блукає" адаптоване до умов при яких без їжі необхідно протягнути кілька днів, можливо й місяців... Звісно вони адаптовані, що тут думати, це ж місцеве плем'я, яке виживає на цій білій кулі багато поколінь! От я...

  Хмм... про що ще мені сьогодні написати... Знаю, розповім про дещо.

  Після катастрофи на станції нами командувала А'на, однак вона часто намагалася "злізти" з посади лідера. Якось, вже після переїзду до цих печер, коли Арі ходила до моноліту...

****

- Слухай сюди - гримнула А'на, зупиняючи безперервну балаканину Фібі - Я, хоч і маю досвід, не лідер. Лідер тут ти.

  Фібі притиснула руки до грудей, очі її стали вологими.

  - Але ж... Я навіть не знаю як...

  - Червона, що ти верзеш? Тебе цьому вчили, вчили! Ти це розумієш? В мене моя робота, в тебе твоя. Я — інженер й вартовий, Арі — медик й вартовий, Рекс — майстер біотехнік чи хто він там. А ти, дівчинка, яка зараз заплаче — наш лідер та програміст. В кожного своя роль, кожний вміє й навчений своїй роботі. Тебе цьому вчили, не мене, в тебе ця робота, не в мене, розумієш? Я думала ми це питання вже вирішили, однак...

  - Ну... що мені робити? Як керувати людьми? А якщо щось піде не так... До того ж місія по будівництву аванпоста вже не дійсна, тому...

  - Тому, що? - відрізала - Тому ми повинні займатися хтозна чим? Ми повинні робити, що забажаємо? Лізти не у свої справи? О ні, мале дівчисько. Навіть, якщо місії не має, навіть якщо в нашому місцеперебуванні тут більше немає сенсу, ми повинні якось виживати. А одна з основ виживання це правильний розподіл праці. Хіба не так написано у твоїх книгах? Хіба не цьому тебе навчав той старий? На початку я тобі допомагала, а тепер ти можеш і сама справлятись. Витри сльози, така вже правда.

****

  Її слова закарбувалися у моїй пам'яті ніби клеймо, а у серці вони відчувалися як поріз ножем. Однак, вона права, єдина кого спеціально готували до управління групою людей — я. Батько ще з дитинства тягнув мене на мостик, щоб я бачила, як він командує офіцерами. Він майже на кожний мій день народження дарував книгу з психології, управління, або казки про героїв та історичних осіб. Я їх читала, однак не розуміла. Зараз, коли я це пишу, я шкодую що я ті книги не вивчала більш... Поглиблено. Тепер, я буду їх переглядати у свій вільний час. І все ж... як все було, якби мій батько та рідна станція були живі? Як я росла... якби матір вижила після родів... Чому так склалося, що я тут? Батьку...

  В той вечір Фібі відклала написання свого щоденника, адже через сльози вона не бачила, що пише.

  Продовжила вона писати сьогодні, однак написала небагато, адже втомлена після лідерської роботи заснула на своєму столі. Однак екран був увімкнений, і якби хтось підійшов прочитати написане він би побачив наступний текст:

     "Запис у щоденнику, сьогодні"