Частина п'ята

На околиці Зауна, де туман був густішим, ніж будь-де, повітря пронизувала волога й запах гнилі. Світло старих ліхтарів ледве пробивалося крізь цю густу імлу, кидаючи химерні тіні на стіни напівзруйнованих будівель. Тепер ці вулиці належали хижакові, чиє ім’я вже давно не звучало людяно.

Вандер рухався з хижою грацією, якої раніше в собі ніколи не відчував. Його понівечене тіло видавало кожен м’яз, кожен суглоб, які більше не функціонували, як колись. Кігтисті лапи шкребли мокру бруківку, залишаючи глибокі сліди. Його червоні очі палали ненавистю та спрагою, але десь у їхніх глибинах все ще ховалася тінь людини. Його ривки були точними, як у звіра, але всередині жила істота, яка ще пам’ятала, що таке біль.

Десь в іншій частині міста, у сирому підземному сховищі, Джинкс схилилася над своїм робочим столом. На дерев’яній поверхні, забрудненій фарбою та сажею, лежали деталі її зброї — старої та нової. Її пальці машинально крутили одну з них — уламок гранатомета, якого вона колись назвала "Рибка". Деталь була поцарапаною й оплавленою, але Джинкс тримала її, ніби це був найцінніший артефакт у її житті.

Вандер причаївся на краю даху, спостерігаючи за здобиччю. Внизу, під тьмяним світлом ліхтарів, кілька бандитів сперечалися, їхні жести були різкими, голоси — гучними. Для нього це був просто глухий шум, який не мав значення. Важливим був лише запах. Один із них видавався особливо привабливим: різкий аромат страху, змішаний із кров’ю, притягував його, як магніт. Відчуття полювання заповнювало його розум, заглушаючи біль і сумніви.

З гучним риком він стрибнув униз. Усе сталося за мить: кігті, лють, кров. Один за одним вони падали, їхні крики тонули в хрипах. Залишився тільки він — хижак, що стояв посеред поля битви. Удалині почувся звук кроків. Останній із бандитів зникав у темряві, залишивши позаду рудий металевий прут, який так і не встиг використати.

Та Вандер не кинувся за ним. Він завмер, вдивляючись у порожнечу. У глибині пам’яті промайнуло щось знайоме — обличчя, голос, тепло. Він різко відкинув цю думку, розвернувшись до наступного сліду. Але ідея про те, що він колись був кимось іншим, залишилася, розриваючи його зсередини.

Джинкс підняла голову, почувши шурхіт за дверима. Її серце забилося швидше. Ледь відчутний подих вітру, легкий рух тіні — все це було надто тихим для звичайного відвідувача.

— Хто тут? — її голос тремтів, попри спроби звучати впевнено.
Відповіді не було. Вона підняла пістолет, спрямовуючи його на двері. Напруга розривала її зсередини, коли вона повільно підходила ближче. За дверима була лише тиша. Та інтуїція підказувала їй, що це ще не кінець. Вона повернулася всередину, її рухи стали швидшими, дихання — важчим.

Світло проникало крізь тріщини в стінах, підсвічуючи густий пил. Раптом двері з гуркотом розчинилися, і в прохід увійшла темна масивна постать. Її серце завмерло.

— Вандере? — голос Джинкс зірвався, її слова прозвучали, наче луна.

Постать напружилася. Це слово пронизало його, мов лезо. Він смикнувся, його лапа зісковзнула по підлозі, залишаючи глибокі подряпини. Червоні очі дивилися прямо на неї, але в них промайнуло щось інше — біль, а не лише лють.

На мить вони просто стояли, дивлячись один на одного. Джинкс відчувала, як її серце стискається від болю, а сльози зрадницьки наповнюють очі.

— Я знаю, ти мене не пам’ятаєш, — нарешті заговорила вона, і її голос затремтів. — Але я пам’ятаю тебе.

Вона зробила крок уперед, намагаючись стримати тремтіння в руках, що стискали пістолет. Її пальці побіліли, але зброя була лише захисною оболонкою для страху, який проривався зсередини. Пістолет не був спрямований на нього — радше це був бар'єр, що розділяв її і його.

Вандер застиг на місці, наче застиглий у власній боротьбі. Його масивна, понівечена постать здавалася чужою в цій тиші, але грудна клітка здіймалася й опускалася так, ніби кожен подих давався із жахливими зусиллями. Він не рухався, проте кожен його м’яз був напружений, наче звір перед стрибком. Червоні очі зосередилися на Джинкс, і в них на мить промайнуло щось інше — щось схоже на вагання, біль чи спогад.

Повітря між ними було напружене, мов туго натягнута струна. Кожен звук здавався голоснішим: шурхіт розбитого скла під ногами, стукіт її серця, тяжкі вдихи його понівечених легенів. Тишу, що їх оточувала, здавалося, можна було відчути на дотик.

Секунда минула, потім ще одна. Їхні погляди зустрілися. У цих кількох миттях було стільки сказано без слів, що жодна мова не змогла б описати.

І раптом — рик. Гучний, пронизливий, такий, що стіни задрижали, а пил осипався зі стелі. Це був рик, сповнений не лише люті, а й невимовного болю. Звук, що розривав повітря, був майже відчутним на фізичному рівні, як удар хвилі, що змітає все на своєму шляху.

Джинкс рефлекторно відступила, ледь утримуючи рівновагу, але її очі не відводилися від нього. Вандер різко обернувся, його рухи були швидкими, майже не схожими на людські. Його лапи важко гримнули об підлогу, і за мить він зник у темряві, мов тінь, що розчинилася у нічному мороці.

Вона лишилася стояти на місці, ніби зцементована. Її серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось прорветься крізь груди. Очі вдивлялися в те місце, де щойно була його величезна постать, але тепер там залишилася тільки темрява й відлуння рику, яке ще довго відбивалося у її свідомості.

Пістолет випав із пальців, глухо стукнувшись об бетон.

Вона вся тремтіла, її дихання було важким, а кожна нова сльоза, що котилася по щоках, розмивала навколишній світ.

— Чому ти пішов? — прошепотіла дівчина, і її голос зірвався. Вона затулила рот руками, намагаючись придушити схлип, але той вирвався назовні.

Її плечі здригалися, а всередині все стискалося від болю. Вона опустилася на коліна, схилившись уперед, ніби від цього невидимого тягаря було неможливо випростатися.

— Я хотіла тебе врятувати... Але ти вже не той, кого можна врятувати, так? — слова прозвучали глухо, майже беззвучно, але вони були занадто голосними в пустотній тиші навколо.