Частина четверта

Вай сиділа за столом, оточена купою старих записів про Джинкс. На картках були позначені всі можливі сліди її сестри, кожен крок, кожна точка, де вони колись зустрічалися або проводили час. Карти, що розгорнулися перед нею, виглядали як мапа їхніх спільних спогадів. Деякі місця були відзначені червоними хрестами — вони здавалися важливими, немов Джинкс могла повернутися саме до цих точок. Але незважаючи на всі докази, які вказували на те, що Джинкс, ймовірно, загинула в результаті вибуху, Вай не могла прийняти це. Вона відчувала, як серце б’ється швидше, а думки мчать, відганяючи страх. Вай знала свою сестру, і навіть з усіма її помилками, з усіма її небезпечними рішеннями, вона не могла вірити, що це кінець. Не могла припустити, що Джинкс просто зникла назавжди. Вона була вперта, зухвала, і Вай відчувала, що є ще шанс — вона не могла відпустити її.

— Вона не могла загинути, — тихо прошепотіла Вай, дивлячись на стару фотографію, де вони були разом, обидві з усмішками, що колись здавалися такими живими і щирими. Вона торкнулася пальцями краю фото, наче це допоможе повернути ту мить. — Вона ще може змінитися. Я знаю, що може. Я повинна дати їй ще один шанс.

Кейтлін, сидячи поруч, мовчки спостерігала за Вай, розуміючи, що для неї це не просто віра в сестру — це боротьба за надію. Вай ніколи не могла здатися, навіть коли її спроби повернути Джинкс на правильний шлях закінчувалися невдачею. Кейтлін бачила, як важко це дається Вай, але не могла позбутися відчуття, що десь там, у світі, все ще є шанс для Джинкс змінитися. І хоч вона й сама сумнівалася в цьому, вона не могла заважати Вай продовжувати вірити. В кінці кінців, надія була єдиним, що тримало їх разом.

— Я вірю, що вона жива, — сказала Кейтілін, беручи аркуш паперу і перегортаючи його в руках. — І я буду з тобою, Вай. Ми знайдемо її. Але ти знаєш, що це не буде легко. Джинкс може бути де завгодно. Твоя сестра непередбачувана.

Вай кивнула, хоча в її очах все одно залишалася сумніви. Як знайти когось, хто, здавалося, розчиняється в повітрі, залишаючи після себе лише руйнування і хаос? Вона не знала, але була готова шукати, скільки б це не зайняло часу.

В той час, як вони займались пошуками, темрява Зауну наповнилась новими подіями.

Вулицями міста почали ширитися чутки. Невідомі напади, кілька понівечених тіл і жах, що оселився в очах тих, хто щось бачив, стрімко змінили атмосферу міста. Спочатку це здавалося черговою розбіркою між бандами чи наслідком злочинного конфлікту. Але з кожним днем розповіді ставали дедалі химернішими.

Хтось бачив величезну тінь, що рухалася між руїн, хтось чув низький гарчання, ніби з іншого світу. Очевидці говорили про жахливе створіння з неприродною силою, що з’являлося тільки вночі. Ці історії обростали новими деталями: червоні очі, пазурі, що рвуть усе на своєму шляху, і навіть запах сірки в повітрі.

— Це тільки чутки, — казали одні.

— А якщо ні? — шепотіли інші, замикаючи вікна й двері раніше, ніж зазвичай.

Вай не звернула б уваги на ці плітки, якби не отримала тривожний звіт від одного з місцевих патрулів. У ньому йшлося про останній інцидент, що стався у занедбаному районі неподалік старого заводу. Тіло чоловіка, яке знайшли неподалік, було пошматоване, але жодна з відомих банд не взяла на себе відповідальність. Вай відчула, як щось холодне пробігло її спиною, коли вона прочитала свідчення очевидців. Тінь. Гуркіт. Відчуття, ніби смерть ходить поруч.

— Це схоже на казку для дітей, щоб налякати їх, — сказала Кейтілін, коли вони разом оглядали звіт. Але її голос звучав напружено. — Хоча тіло... це вже не казки.

Вай лише кивнула, захоплюючи куртку.

— Піду гляну сама. Може, в цих чутках більше правди, ніж здається.

Коли вона прибула на місце, район уже виглядав безлюдним. Лише поодинокі голоси звучали десь здалеку, відлунюючи між стінами напівзруйнованих будівель. На землі залишалися сліди боротьби: зламані дошки, подряпини на камені та кров, яка вже почала застигати темними плямами.

Вай нахилилася, уважно оглядаючи землю. Щось було дивним. Ударів і пошкоджень було надто багато для звичайної бійки. А сліди... Вони виглядали неприродно великими, як для людських.

— Тут явно щось сталося, — пробурмотіла вона собі під ніс, піднімаючи з землі уламок тканини, що зачепився за гострий край труби. — І це не схоже на роботу банди.

Її роздуми перервав звук. Тихий, ледь чутний, але він змусив її завмерти. Вдалині почувся шерех, наче хтось чи щось переміщалося серед руїн. Вай напружено вдивлялася в темряву, але не побачила нічого, крім зруйнованих конструкцій і гри тіней.

— Якщо ти там, — промовила вона, стискаючи кулаки, — покажися.

Але тиша була її єдиною відповіддю. Тільки легкий вітер знову заповнив повітря.

Вай не могла позбутися відчуття, що за нею спостерігають. Це був лише початок, але навіть на цьому етапі вона знала, що цей ворог відрізняється від усіх інших.

Вай повільно обійшла периметр місця злочину, уважно вдивляючись у сліди та шукаючи хоча б натяк на те, що могло статися. Біля однієї зі стін вона помітила щось дивне — на бетонній поверхні залишилися глибокі подряпини, ніби хтось провів по ній величезними гострими пазурами.

— Це точно не людська робота, — пробурмотіла вона, торкаючись грубих країв пошкоджень.

Її думки перервало тихе шарудіння, яке долинуло з сусідньої будівлі. Вай обережно пішла на звук, кожен її крок ставав обережним і беззвучним. У темряві старої фабрики вона побачила рух — щось невелике і стрімке прослизнуло між уламками металу.

— Гей! — вигукнула вона, кидаючись уперед.

Відповіддю був лише дзенькіт металу та швидкі кроки, що губилися в темряві. Вай пробігла ще кілька метрів, але переслідувати було вже нікого. Вона лише роздратовано зітхнула і оглянула місце, де помітила рух.