Частина друга

Після виснажливої битви, що стала водночас трагедією і випробуванням, між Пілтовером і Зауном почало проростати щось схоже на мир. Це був не спокій, а скоріше втома від кровопролиття, не справжня домовленість, а скоріше спільне полегшення після перемоги над спільним ворогом. Два міста, що довго жили в тіні взаємної ненависті, тепер були змушені глянути в обличчя спільному болю та втратам.

Вулиці, які ще вчора були полем бою, перетворилися на місця співчуття і взаємодопомоги. Полум'я, яке колись знищувало все на своєму шляху, тепер зігрівало тих, хто об’єднався, щоб відновити зруйноване. У поглядах людей Зауну і Пілтовера з'явилося щось нове — усвідомлення того, що всі однаково вразливі перед катастрофою, що вижити вони можуть лише разом.

Цей мир був схожий на перші промені сонця після довгої холодної ночі: ніжний, крихкий, майже невидимий, але достатньо сильний, щоб пробудити надію. Щодня дедалі більше людей розуміли, що ворожнеча більше не є розкішшю, яку вони можуть собі дозволити. Біль минулого ставав фундаментом для нового початку.

Для Екко це було символом можливого майбутнього. Він бачив, як вороги, виснажені війною, починали розмовляти; як стіни між ними перетворювалися на мости. Мир, що здавався неможливим, тепер ставав реальністю — крихкою, мов кришталь, але гідною зусиль. Кожна його частинка несла надію, що світ може бути іншим.

Але для самого хлопця усе змінилося. Минуле стояло перед очима, мов привид, кожного разу, як він заплющував їх. Повернувшись до своєї реальності після подорожі в інший світ, Екко відчував, що втратив частину себе. У тому світі все було інакше: Заун процвітав, а Джинкс — Паудер — стала його союзницею. Її очі там сяяли по-іншому — вони все ще були повні тіней, але не тієї отруйної темряви, яка з’їдала її душу тут. Він бачив, ким вона могла б стати. І це знання завдавало найбільшого болю.

Після того, як вплив Віктора зник із мешканців міст і вони повернулися до тями, Екко негайно вирушив туди, де були Джинкс і Вай. Він бачив, як Джинкс жертвувала собою заради сестри. Бачив, як вона тримала гранату в руках. Її очі палали знайомою рішучістю, але цього разу в них читалася тиха безнадія. Вона була готова зникнути — назавжди, без жодного шансу на повернення. Але це було б не в її стилі. Екко знав це. Джинкс завжди діяла за власними правилами, навіть коли навколо руйнувалися всі уявлення про світ. Її граната не була призначена для того, щоб убити її. Вона знала, що робить.

Вибух вражав своєю силою, але не був смертельним. Він дав їй час втекти. Екко це відчував. Якби це був кінець, вона б не залишила по собі лише дим. Це було б надто… нехарактерно. Її розпач був справжнім, але вона все одно обирала життя, навіть якщо цього ніхто не помічав.

Його серце стискалося від болю. Спогади про їхній останній діалог знову спливали на поверхню. Він змусив її передумати. Його слова, можливо, вперше за довгий час дали їй зрозуміти, що вона ще потрібна. Не йому. Не Вай. А цьому світу, навіть якщо вона сама в це не вірила.

«Вона жива, — переконував себе Екко, стискаючи кулаки. — Я знаю це. Вона не могла просто… зникнути».

Але що тепер? Як її знайти? Дим розвіявся, залишивши по собі лише попіл і уламки. Вона завжди була тінню, яку важко наздогнати, але він вирішив, що не зупиниться.

«Її потрібно знайти, — подумав він. — Але не для себе. Для неї самої. Вона заслуговує на шанс».

Інша думка також не давала йому спокою. Вандер. Екко бачив, як вибух відкинув його вбік, давши Джинкс можливість утекти. Але тепер Вандер був уже не тим, ким був раніше. Чудовисько, створене вченими та їхніми темними експериментами. Це не була його провина. Екко це розумів. Його думками чи волею не керував він сам, а жорстокі інстинкти, нав’язані чужими руками. Той, хто це зробив, мав відповісти. Але тепер Вандер зник, і ніхто не міг сказати, де він.

Екко глибоко вдихнув. Картини альтернативного світу знову промайнули перед його очима. Там Вандер був символом сили й надії, а тут він став тінню самого себе. Якби тільки можна було повернути його. Якби це було можливо.

Його погляд знову повернувся до руїн, до місця, де Джинкс зникла у вибуху.

«Ми всі заслуговуємо на другий шанс. Навіть вона», — прошепотів Екко, стискаючи в руках дошку свого ховерборда. Він знав, що попереду на нього чекає довгий шлях. Шлях, який він не міг пройти без Джинкс. Вона залишила слід у його душі, і він не міг дозволити їй піти у темряву, яка її руйнувала. Як би важко це не було, він був готовий допомогти їй знайти дорогу назад. Вони всі заслуговували на другий шанс. І він знайде її.

Це був не лише шлях до її порятунку, але й до розуміння, що саме в них двох може бути сила змінити цей світ. І хоча цей шлях не обіцяв легкості, хоча їхній світ здавався втраченим, в іншому світі, в альтернативному, вони з Джинкс були більше, ніж просто союзниками. Там вони стали чимось більшим. І він вірив, що, попри всі темні моменти, це можна перенести в їхню реальність. Він бачив, як її очі світилися надією в іншому світі, і тепер не міг забути цього світла. Він був готовий іти за ним, навіть якщо воно залишалося лише спогадом.