Вайолет сидить у каміна, і дивиться на те, як розквітають червоні та оранжеві язики полум’я, як вони м’яко танцюють по поверхні трісок. Із шумом потріскує деревина, розриваючи її на дрібні часточки, і в повітрі витає аромат дубового дерева, що розгоряється. Дрова повільно вугляться, їх поверхня набуває глибокого темного відтінку. Тиха, затишна атмосфера кімнати є лише ілюзією спокою. Дівчина була занурена у власні думки, задивляючись на вогонь. Її вираз обличчя було спокійним, але всередині неї вирували різні емоції.
Почуття втрати і розгубленості пронизуловало кожну її думку. Вона відчувала себе обманутою й ізольованою, адже незважаючи на те, що її сестра могла вижити, вона не мала доказів і не могла повністю відкинути сумніви. Це невизначене відчуття останні декілька днів тримало її в постійному стані тривоги, ніби між надією і страхом. Їй хотілося вірити, що Паудер жива, що вона пережила вибух. І надія, що збереглася, все-таки, була сильнішою за страх. І чим більше вона про це думала, тим більше в це вірила.
Паудер, ні, Джинкс не могла так просто померти. Не дивлячись на всю ворожнечу між ними та конфлікти, Вай добре знала уміння та навички сестри, її винахідливість. Ба більше, вона дуже часто її недооцінювала. У поведінці Джинкс часто можна було помітити глибші плани, і, враховуючи її здатність маніпулювати ситуаціями, вона цілком могла підготувати якийсь вихід, який дозволив би їй вижити.
"В неї точно мав бути план", - говорила про себе Вай. Вона все більше була впевнена в тому, що Паудер вдалося уникнути загибелі. Ні її тіла, ні тіла Вандера на місці вибуху знайдено не було. Вони неначе просто випарувалися. Ніяких слідів. Абсолютно.
А це могло означати те, що їм обом вдалося вижити.
Кейтлін, побачивши Вайолет мовчазною і самотньою, не могла не підійти ближче. Вона стояла на межі, мов шукаючи правильні слова. Її погляд був сповнений співчуття і турботи, адже вона знала: ця тиша могла бути ознакою більших невисловлених переживань. Пройшло всього декілька днів з тих пір, як закінчилася битва. Невидимі рани будуть заживати ще довго.
- Ти не одна, — ледь чутно мовила Кейтлін, злегка торкаючись плеча Вайолет. Її голос був ніжний, але в ньому звучала певність, ніби це мало заспокоїти і Вай, і її саму.
Між ними виникала затишна пауза — не через сором чи нерозуміння, а через тишу, в якій і слова могли бути зайвими.
Вайолет повільно підвела погляд, її очі віддзеркалювали багаття. Вона посміхнулася — не повною, а скоріше тінню посмішки, що могла бути більше вираженням вдячності за присутність. Тільки тепер, після всього, що сталося, вона розуміла, як важливо мати поруч того, хто не просто слухає, а й розуміє.
Кейтлін сіла поруч, їхні погляди зустрічаються,і в цей момент весь світ ніби завмирає. Немає слів, бо вони вже сказані без звуків, у простому жесті, у тій глибинній тиші, що так важлива між двома людьми, котрі, хоч і проходять через темні часи, все ж знаходять шлях до розуміння один одного.
Вогонь продовжує м’яко танцювати в каміні, відкидаючи тепле світло на їхні обличчя, і цього моменту достатньо, щоб мовчання не було важким.
Кейтлін злегка нахиляється вперед, її голос звучить тихо, але твердо:
— Я знаю, що тобі важко… але я тут, Вай. Я не залишу тебе.
Серце Вай стискається від тепла в словах Кейтлін, від цієї простоти і щирості, яка так рідко трапляється у світі, де все постійно змінюється. Вона мимоволі тягнеться рукою до її, ледь торкаючись пальців, неначе шукаючи підтвердження того, що ця підтримка не піде, що Кейтлін не просто так говорить ці слова. Все, що було між ними, все що вони пережили, все говорить про те, що вони потрібна одна одній.
Але думки про сестру та батька не дають їй можливості розслабитися і відчути спокій. Чи повинна вона розказати про все Кейтлін?
Що, якщо Джинкс справді жива? Що, якщо Вандер — її батько, не помер?
«Чи маю я їй розповісти?» – це питання крутиться в голові Вайолет. Рука легенько торкається браслета, який колись подарував їй Вандер, і в цей момент вона розуміє, як важко розділити вірність між почуттями до родини і до Кейтлін. Вона до останнього хоче вірити, що її сестра може змінитись, що у Джинкс є шанс на нове життя, але водночас Вайолет боїться, що Кейтлін може віднестися до цього як до зради. Джинкс так чи інакше винна у смерті її матері, і не зможе відбутися від покарання. Розуміння того, що вона може когось з них втратити раз і назавжди страшенно лякає.
Вона робить глибокий вдих і закриває очі. Видихає поволі, відчуваючи, як тягар невимовленого стискає груди. Її рука стискала браслет, подарунок Вандера, ніби той міг допомогти зібратися з думками
Поруч сидить Кейтлін, мовчки спостерігаючи за полум’ям. Її обличчя залишалося спокійним, але Вай знала її занадто добре, щоб не помітити ледь помітної напруги у плечах чи легкого повороту голови в її бік.
Кейтлін завжди була спостережливою. Її розум працював так само злагоджено, як механізми годинника, помічаючи деталі, які інші ігнорували. І зараз Вай відчувала, що вона щось підозрює. Це було очевидно: Кейтлін мала свої здогадки. Не так давно вона розглядала креслення доків після того вибуху. Вентиляційні шахти, потайні проходи — все вказувало на те, що Джинкс могла вижити. Але тоді Кейтлін вирішила не говорити про це.
“Як можна було сказати це їй? Як нашкодити ще більше людині, яка втратила майже всіх, кого любила? І як переконатися, що це взагалі правда?”
Відредаговано: 28.11.2024