Тягар невидимої корони

 Бути аристократом духу — це не просто носити внутрішню гідність як прикрасу. Це означає нести колосальний, часом непідйомний тягар, ім'я якому — відповідальність. Проте на моєму шляху цей благородний принцип тривалий час мав зворотний, дуже болючий бік.

Я завжди була патологічно екстремально вимогливою до себе. Багато років я жила у стані, який у психології називають гіпервідповідальністю. Навіть там, де об'єктивно були винні інші люди, де ситуація залежала від зовнішніх обставин, я все одно розвертала фокус на себе і шукала власну провину. Моя внутрішня критика була настільки нищівною, що буквально доходила до самобичування. Якщо щось ішло шкереберть, мій мозок не шукав виправдань, він катував мене запитаннями: «Що ТИ зробила не так? Де ТИ недогледіла?». Це було джерелом великих внутрішніх страждань.

Чому виникає такий психологічний феномен? Коріння цієї надвимогливості криється в тому самому статусі ізгоя, який я пережила в дитинстві. Коли дитина росте в середовищі, де соціум її відкидає, у неї формується залізобетонне переконання: «Світ навколо ворожий і некерований. Єдине, що я можу контролювати — це я сама». Гіпервідповідальність стає єдиним способом захистити себе від хаосу. Ти береш провину на себе, бо віриш, що якщо все залежить від тебе, то ти зможеш усе виправити.

З роками я навчилася пом'якшувати цей внутрішній терор і трансформувала самобичування у зрілу спокійну силу. Але на тлі цієї моєї внутрішньої праці мене завжди щиро дивувало і навіть обурювало те, як поводиться більшість людей навколо. Суспільство тотально хворе на інфантилізм — пристрасне бажання перекласти відповідальність за свої біди на будь-кого, крім себе.

Яскравий і дуже побутовий приклад, з яким стикався кожен — це наші візити до лікарів. Мене завжди дивувало, як сильно медики бояться відповідальності за свої призначення. Вони буквально заздалегідь виправдовуються: «Якщо ви щось зробите на свій розсуд і  піде побічний ефект — ми не винні». Але чому вони взагалі мають нести за це відповідальність?

Коли лікар виписує мені рецепт, він дає мені експертну інформацію. Але фінальне рішення — купувати ці ліки, ковтати цю пігулку чи ні — приймаю Я. Мене ніхто не гвалтує, насильно в горло нічого не запихає. Це мій свідомий вибір дорослої людини. Навіть якщо лікування не спрацює, я ніколи в житті не прийду до лікаря зі звинуваченнями, бо це було моє рішення. Проте пересічний пацієнт мислить інакше: він хоче перетворити лікаря на «батька», якого потім можна буде звинуватити у всіх гріхах, якщо чарівна пігулка не подіє. Люди панічно бояться залишатися авторами власних рішень.

Цей рабський страх відповідальності закладається ще в дитинстві, і я бачила його прояви безліч разів. Згадайте типову ситуацію на дитячих майданчиках: діти побилися або вчинили якусь шкоду, бо хтось когось «підбив» на це. І ось уже розгнівані батьки біжать до чужої хати з криками: «Ваша дитина підбила мою, вона винна!». Це ж абсолютний нонсенс! Так, підбурювання існує, але рішення зробити крок і вчинити дурість кожна дитина (а тим паче доросла людина) приймає сама. Замість того, щоб вчити своїх дітей думати власною головою і відповідати за свої вчинки, батьки змалечку вирощують у них психологію жертви: «Я ні до чого, мене підговорили, мене змусили».

Ось у цій точці й пролягає найголовніший вододіл між плебеєм та аристократом духу.

• Плебей за своєю ментальністю завжди шукає винних. У його бідності винен президент, у його хворобах — лікар, у його дурних вчинках — погана компанія, яка його «підбила». Він живе в ілюзії, що він — просто піщинка, яку несе вітром, а тому з нього немає жодного запиту.
• Аристократ духу — це людина, яка повністю, на сто відсотків володіє своїм життям. Навіть якщо весь світ повстане проти неї, вона скаже: «Це мій вибір. Це мій шлях. І я сама нестиму за нього відповідь перед Богом і власним сумлінням».

Так, гіпервідповідальність на початку може ранити й призводити до самобичування. Але це ціна, яку ти платиш за право бути дорослим. Краще страждати від власної надвимогливості й рости над собою, ніж прожити життя раба, який ні в чому не винен, бо ніколи нічого не вирішував самотужки.