Я– лідер!

Коли ти опиняєшся в позиції лідера в середовищі, яке прагне зрівнялівки, ти автоматично стаєш мішенню. Але найстрашніше — це коли вогонь по тобі ведуть з обох боків: і ті, хто стоїть знизу, і ті, хто мав би захищати зверху. У моєму шкільному житті це вилилося у складне, майже шизофренічне протиріччя. З одного боку, керівництво школи — директор та завуч — вимагали від мене медалі заради районних звітів та власного престижу. З іншого боку, звичайні вчителі, чиї власні діти навчалися зі мною в одному класі, згорали від потаємної заздрості.

У сільській ієрархії 90-х років діти вчителів вважалися привілейованою кастою. Вони за визначенням мали бути найкращими, найрозумнішими, першими кандидатами на всі нагороди. І тут з'являюся я. Дівчинка, чиї батьки хоч і були інтелігентами, але не належали до шкільного колективу. Я не була «своєю» для вчительського клану. Те, що я своєю титанічною старанністю обходила їхніх синів та доньок, сприймалося педагогами як особиста образа, як замах на їхній родинний авторитет.

Звісно, дорослі люди не могли відкрито пакостити мені в журналі — моя підготовка була бездоганною, а директор тримав мою медаль під особистим контролем. Тому ці вчителі обрали іншу, набагато підступнішу зброю. Вони просто відчинили двері для дитячого булінгу.

Підлітки тонко відчувають негласні настрої дорослих. Коли клас бачить, що вчитель дивиться на відмінницю з прихованим роздратуванням, для натовпу це стає зеленим світлом. Мене почали відверто цькувати. Я стала класичною «білою вороною», ворогом для більшості однокласників. Мене булили за кожну підняту руку на уроці, за кожну правильно виконану домашню роботу, за сам факт того, що я прагну більшого. Панувала жорстока плебейська логіка: «Ти що, краща за нас? Тобі що, більше за всіх треба?». Мене намагалися збити на злеті, морально розтоптати, вирівняти із загальною сірістю.

І вчителі, які сиділи за столами, все це бачили. Вони чули глузування, бачили бойкоти й психологічний тиск, під яким я перебувала щодня. Але вони свідомо заплющували очі. Ба більше — вони підсвідомо раділи цьому. Вони не заважали дітям знущатися зі мене, сподіваючись, що під цим пресингом я зламаюся, схиблю, отримаю ту омріяну ними четвірку, і моя золота медаль нарешті перейде до когось із їхніх «законних» спадкоємців.

Це був мій перший надважкий іспит на витривалість. Я опинилася наодинці між двох вогнів. Директор гнав мене в спину, вимагаючи ідеальних результатів для престижу закладу, а вчителі та однокласники водночас били в обличчя, намагаючись довести, що моє місце в бруді.