Відмінна

  Атмосфера, в якій мені довелося навчатися, виходила далеко за межі звичного поняття «складні дев'яності». Мені випало ходити до школи у специфічній сільській місцевості за містом. І якщо в міських центрах культ освіти ще хоч якось намагалися підтримувати за інерцією, то тут я потрапила в концентрований осередок тотальної інтелектуальної апатії.

Будемо відвертими: в основній своїй масі діти навколо взагалі не мали мотивації до навчання. Для багатьох родин освіта не вважалася цінністю чи квитком у майбутнє. Доходило до страшного: чимало дітей залишали школу після шостого чи сьомого класу і більше туди не поверталися. А ті, хто все ж приходив, робили це не заради підручників чи знань. У ті злиденні роки в школі ще існували безкоштовні обіди. І для багатьох підлітків із бідних родин це був єдиний стимул переступити шкільний поріг — просто гаряче поїсти. Школа для них стала не храмом науки, а пунктом виживання. На цьому тлі трохи намагалися вчитися хіба що діти самих учителів, але й у них часто не було того внутрішнього вогню, який би виривав їх із загальної рутини.

І серед цього випаленого поля байдужості я виявилася зовсім іншою. Мені змалечку заклали парадигму: освіта — це єдиний шлях вибитися в люди, побудувати гідне життя і зберегти свій внутрішній стержень.

Я не вважала себе генієм, якому все давалося з першого погляду. Ні, моєю суперсилою була колосальна, майже вперта старанність. Я гостро відчувала: якщо я піддамся цій загальній течії, якщо стану частиною середовища, яке зневажає інтелект, — я втрачу себе. Я вчилася додатково, засиджувалася над книжками й намагалася взяти від школи максимум.

Цю мою відчайдушну старанність швидко помітило керівництво. До мого випуску школа вже три класи поспіль не бачила золотої медалі. Для навчального закладу в такій депресивній місцевості це була майже ганьба, втрата престижу перед районом. У моєму ж класі на медаль ніхто теж не претендував.Тому, коли дирекція розгледіла дівчинку, яка самотужки вигрібає програму на найвищий бал, вони буквально вхопилися за мене. Мене почали активно гнати вперед, підштовхувати під спину, адже адміністрація школи була  зацікавлена в моєму результаті.

Але саме тут я зіткнулася з іншим, дуже підступним боком радянської освітньої системи, яка діяла й у 90-х. Це система, яка вимагала абсурду.

Щоб отримати золоту медаль, ти не мала права бути просто талановитою чи глибокою в чомусь одному. Радянський міф про «ідеальну людину» вимагав від мене знати ВСІ дисципліни однаково досконало. Ти повинна була бездоганно розв'язувати завдання з тригонометрії, писати без помилок літературні твори, знати напам'ять хімічні реакції, і водночас — бути найкращою в спорті, бігати швидше за всіх на фізкультурі. Просто суцільна утопія.