Цілуйте руки!

  Моє дитинство та юність припали на роздоріжжя епох — я вчилася в школі на Дніпропетровщині з самого початку 90-х і до початку нульових. Це був особливий час. З одного боку, Радянський Союз уже розвалився, а з іншого — його залізобетонні ментальні засіки міцно сиділи в головах людей і на сторінках наших шкільних підручників. Історія та література вже ніби й оновлювалися, але старі погляди на людину нікуди не зникли. Питання особистої гідності, шляхетності чи, Боже збав, аристократизму духу в школі не порушувалося взагалі. Навпаки, будь-яка спроба тримати спину рівно, мати власну думку чи виділятися культурою сприймалася вчителями як «зверхність». Нас продовжували виховувати за інерцією — слухняними зручними гвинтиками, які не повинні мати високої самооцінки.

І саме на тлі цього виховання про «рівність» я, будучи дитиною, побачила картину, яка назавжди перевернула мою свідомість і змусила задуматися про те, що ж таке справжня шляхетність і що таке рабство.

Тоді в нашому районі вся влада, земля і гроші належали одній людині — всесильному місцевому магнату, народному депутату й головному ставленику тодішнього всемогутнього господаря всієї Дніпропетровщини. Цей місцевий царьок, який керував величезним радгоспом-комбінатом і тримав у кулаці весь край, приїжджав до нашого села як напівбог. Його поважали не за розум, не за культуру, не за шляхетні вчинки. Його поважали виключно за ОДНЕ — за величезні гроші 90-х і абсолютну владу, яку він мав під крилом свого високого покровителя.

І ось уявіть картину, свідком якої я стала. Приїжджає цей «господар життя» до нашої школи. І вчителі– інтелектуальна еліта, які щодня розповідали нам на уроках про «чесну працю», «рівність» і засуджували буржуазну зверхність, на моїх очах починають перед ним плазувати. Вони готові були буквально цілувати йому руки й ноги, ловлячи кожне слово й заглядаючи в очі з рабським благоговінням. Це виглядало настільки мерзенно і принизливо, що мені, дитині, ставало соромно за дорослих.

Я стояла й думала: чому? Навіть у давні часи шляхті та справжнім королям так рабськи не кланялися. Справжній аристократ ніколи б не дозволив так принижувати людей перед собою, і сам би ніколи не впав у бруд. То чому ці люди так ламали свій хребет перед звичайним головою-олігархом?

Відповідь виявилася банальною і страшною. Гроші.

Радянська система успішно викорінила у людей поняття внутрішньої гідності, але залишила їх бідними й голодними в злиденних 90-х. І щойно з’явився той, хто мав капітал і міг підкинути копійку, уся ця штучна радянська «мораль» миттєво осипалася, як труха. Інтелектуальна еліта падали в ноги за фінансову прихильність, за подачку з панського плеча. Найстрашніше, що цей підхід виявився довговічним. Роки минали, в кріслах змінювалися обличчя, одні царьки відходили в інший світ, на їхнє місце сідали нові «хазяї» з іншими партійними квитками, але реакція натовпу залишалася незмінною: бачиш великі гроші — падай і цілуй руки.