Глава 86

Минув третій місяць їхнього життя за високим парканом. Сосни під Києвом уже почали скидати перші голки, готуючись до осені, а повітря стало прозорим і дзвінким. Вадим спіймав себе на думці, що більше не перевіряє рівень заряду в неіснуючих внутрішніх системах. Його внутрішній годинник тепер був синхронізований із рухом сонця над верхівками дерев.

Він стояв на подвір'ї, закінчуючи невелику прибудову до котеджу. Сергій пропонував прислати бригаду перевірених людей, але Вадим відмовився. Йому потрібно було будувати щось власноруч — не з рядків коду, а з дерева, цвяхів та зусиль.

— Ти змінився, — сказала Лілія, яка заїхала передати паперові книги та свіжі новини з Одеси.

Вона сиділа на терасі, спостерігаючи, як Вадим впевнено орудує молотком. — Твій погляд... він більше не сканує простір. Ти справді тут, Вадиме. Не в мережі. Не в «Прометеї».

— «Прометей» тепер живе своїм життям, — Вадим витер піт із чола. — Я чув по рації, що в місті люди використовують його для обміну їжею та ліками. Він став тим, чим мав бути — інструментом, а не кліткою. А я... я нарешті звільнився від обов'язку бути богом.

Увечері, коли Лілія поїхала, Вадим і Анна сиділи біля каміна. На столі лежав рукопис, над яким Вадим працював щоночі.

— «Арифметика підлості», — Анна прочитала назву на першій сторінці. — Ти закінчив розділ про Олега?

— Так, — Вадим дивився на вогонь. — Я зрозумів, у чому була його головна помилка. Він вважав, що людей можна прорахувати, як алгоритми. Він думав, що якщо в рівнянні є страх і жадоба, то результат завжди буде передбачуваним. Але він не врахував похибку.

— Яку похибку?

— Нас, — Вадим посміхнувся і взяв її за руку. — Людей, які готові спалити власні імперії заради того, щоб просто тримати когось за руку в тиші. Це ірраціонально. Це не логічно. І це те, що рятує світ.

Анна була дивно мовчазною весь вечір. Вона не просто слухала його — вона ніби прислухалася до чогось всередині себе. Світло від каміна грало на її обличчі, і Вадим раптом помітив, як вона змінилася. Вона стала... м'якшою. Її шкіра ніби світилася зсередини, а рухи стали обережними, наче вона несла в собі щось надзвичайно крихке.

— Анно? Все добре? — він стурбовано зазирнув їй в очі.

— Так... просто... — вона на мить завагалася, її пальці мимоволі торкнулися живота. — Мені здається, Вадиме, що наша арифметика скоро стане набагато складнішою. І набагато щасливішою.

Вадим ще не зрозумів до кінця. Він просто відчув неймовірний приплив ніжності. За високим парканом шумів ліс, оберігаючи їхню фортецю. Жодна камера «S-Link», жоден дрон-шпигун не могли пробитися крізь цю завісу сосен.

— Ми в безпеці, — прошепотів він, притягуючи її до себе. — Тепер ми справді в безпеці.

Тієї ночі Вадиму вперше не снилися сни про коди. Йому снився сад, повний яблук, і дитячий сміх, який лунав з-за високих сосен. Він прокинувся з дивним відчуттям: наче все, що він робив до цього — будівництво мереж, боротьба з Олегом, втеча з Одеси — було лише підготовкою до чогось справді великого.

Він підійшов до вікна. Світанок над Києвом був тихим і чистим. Жодної арифметики. Жодної підлості. Тільки новий день, який вони мали прожити разом.