Глава 85

Перший тиждень у котеджі під Києвом злився для Вадима в одну нескінченну смугу сну та напівзабуття. Дім, збудований із каменю та темного дерева, став для нього не просто сховищем, а свого роду барокамерою. Високий кам’яний паркан, що оперізував ділянку, відсікав не лише небажані погляди, а й, здавалося, сам плин часу.

Сергій діяв професійно. Він особисто перевірив кожен куток, заблокував усі зовнішні порти зв’язку та налаштував автономну систему живлення на сонячних батареях. — Ніякого хмарного сервісу, — звітував він Анні, поки Вадим спав. — Весь контроль — тільки з пульта всередині будинку. Якщо хтось захоче зазирнути сюди цифровим оком, він побачить лише порожню пляму на мапі.

На десятий день Вадим вперше зміг самостійно вийти на терасу. Світ без нейроінтерфейсу здавався йому занадто яскравим і занадто гучним. Його мозок, роками звиклий до миттєвої обробки тисяч потоків даних, тепер болісно реагував на тишу.

— Ти знову шукаєш «вихід»? — Анна тихо підійшла ззаду, накидаючи йому на плечі теплий плед.

Вадим здригнувся. Він справді мимоволі намагався «пінгувати» навколишні предмети, чекаючи, що над соснами з’являться цифрові теги з описом породи дерева та вологістю повітря. Але сосни залишалися просто соснами — величними, мовчазними і справжніми.

— Це як втратити зір, Анно, — промовив він, дивлячись на свої руки. — Я бачу світ, але більше не розумію його структури. Я більше не відчуваю «Прометея». Я почуваюся порожнім.

— Ти не порожній, Вадиме. Ти нарешті заповнюєшся собою, а не кодом, — вона сіла поруч, беручи його руку у свої. — Це і є справжня арифметика. Ти мінус машина дорівнює людина. Порахуй свої вдихи. Відчуй, як пахне хвоя. Це твій новий інтерфейс.

Життя в котеджі поступово набувало ритму. Сергій привозив продукти та ліки, завжди змінюючи маршрути та автівки. Лілія навідувалася раз на кілька днів, щоб перевірити, як затягуються шрами на голові Вадима.

— Твій імунітет робить дива, — зауважила вона, міняючи пов'язку. — Організм наче святкує те, що з нього витягли те залізо. Ти одужуєш швидше, ніж я очікувала.

Вадим почав займатися фізичною працею. Він колов дрова для каміна, хоча Сергій пропонував увімкнути електричний обігрів. Йому потрібно було відчувати вагу сокири, опір дерева, втому в м’язах. Кожен удар був актом протесту проти його минулого життя.

Одного вечора, коли в каміні потріскували дрова, а за вікном шумів літній дощ, Вадим дістав старий зошит, який купив йому Сергій.

— Що ти пишеш? — запитала Анна, підносячи дві чашки запашного чаю.

— Я намагаюся вивести формулу, — Вадим посміхнувся, і в кутиках його очей вперше з'явилися зморшки від справжньої, не механічної емоції. — Формулу того, як ми тут опинилися. Я назву це «Арифметика підлості». Це буде книга про те, як цифри зраджують людей, і як люди рятують одне одного, попри будь-яку логіку.

Анна притулилася до нього, дивлячись на вогонь. — Це буде хороша книга, Вадиме. Бо вона закінчується тут. У безпеці.

Він обійняв її, відчуваючи тепло її тіла. Високий паркан і сосни надійно берегли їхню таємницю. Світ назовні міг падати в прірву або будувати нові вежі, але тут, під Києвом, у тихому котеджі, двоє людей вчилися жити заново, не знаючи, що найбільше диво цієї «арифметики» ще попереду.