Глава 84

Нічна Одеса залишалася за спиною вогняною загравою. Чорний броньований мікроавтобус, який Сергій підготував заздалегідь, мчав по розбитій трасі на північ. Всередині панувала напівтемрява, розбавлена лише мерехтінням медичних моніторів, які Лілія підключила до Вадима.

— Ми виходимо з зони покриття одеських вишок, — кинув Сергій, не відриваючи погляду від дороги. Його руки впевнено тримали кермо, обходячи завали та покинуті автомобілі. — Тепер ми — тіні.

Вадим лежав на задньому сидінні, його дихання було важким і нерівним. Анна стискала його холодну долоню, відчуваючи кожен здриг його тіла.

— Куди ми їдемо, Сергію? — запитала вона, дивлячись на те, як за вікном пропливають темні силуети лісосмуг.

— У мене є об'єкт під Києвом, — відповів він, глянувши в дзеркало заднього виду. — Колись це була база для "особливих операцій", яку я викупив через підставні фонди ще до того, як "S-Link" почав сканувати кожну гривню в кишені. Це котеджне містечко, закрите з усіх боків віковими соснами. Там високий паркан, своя артезіанська свердловина і сонячні панелі. Ніякого зв'язку з центральним сервером. Повна автономія.

Лілія закінчила готувати інструменти. Вона виглядала втомленою, але зосередженою. — Мені потрібно видалити порти зараз, — сказала вона, поправляючи окуляри. — Якщо ми чекатимемо до Києва, запалення перейде на оболонки мозку.

— Роби, що мусиш, — Вадим ледь помітно розплющив очі. Його голос був схожий на шурхіт старого паперу. — Я не хочу... більше чути їх. Жодних сигналів. Тільки тишу.

Автобус звернув на польову дорогу, щоб об'їхати черговий блокпост. Тряска була нещадною. Анна обхопила голову Вадима, фіксуючи її на своїх колінах.

— Це буде боляче, — прошепотіла Лілія, підносячи лазерний скальпель до його скроні.

— Біль — це доказ того, що я ще живий, — відповів Вадим і міцно заплющив очі.

Наступні дві години перетворилися на сюрреалістичний кошмар. Під звуки мотора та свист вітру Лілія по сантиметру витягувала сріблясті нейронні нитки з черепа Архітектора. Кожен вилучений контакт супроводжувався іскрами в очах Вадима — він бачив, як руйнуються останні мости між ним і цифровим всесвітом.

— Один... — рахувала Лілія. — Другий... Останній.

Коли останній порт був вилучений і кинутий у металеву миску, Вадим видав глухий стогін і обм'як. Його тіло раптом стало легким, наче з нього випустили свинець.

— Все, — Лілія витерла піт із лоба. — Тепер він просто людина. Тепер він чистий.

Коли вони під’їжджали до околиць Києва, небо почало набувати ніжно-рожевого відтінку. Сергій звернув з головної магістралі в бік соснового масиву. За кілька хвилин перед ними виросла масивна стіна з дикого каменю, увінчана камерами, які працювали лише в локальному режимі.

Важкі залізні ворота повільно розсунулися, впускаючи їх усередину.

— Ми на місці, — Сергій зупинив машину біля сучасного двоповерхового котеджу. — Тут ніхто не спитає ваших імен. Тут немає "S-Link". Тут є лише ліс і безпека.

Анна вийшла з машини і вдихнула на повні груди. Повітря пахло хвоєю та вранішньою прохолодою. Це був запах життя, яке не потребувало паролів.

— Вадиме, ми вдома, — сказала вона, допомагаючи Сергію винести його з автобуса.

Вадим подивився на верхівки високих соснен, що гойдалися на тлі світанкового неба. Він більше не відчував мережі. Він відчував лише холодний вітер на шкірі та тепло рук Анни.

— Так, — прошепотів він. — Починаємо з нуля.