Глава 83

Нагорі, у пентхаусі центрального офісу «S-Link», панувала атмосфера розкладу. Крістіна стояла біля панорамного вікна, дивлячись на Одесу. Місто більше не було її ігровим полем. Без «Alpha-Zero» та прямого контролю через нейроінтерфейси її накази розчинялися в ефірі, немов дим.

— Пані, ще два загони дезертирували на Пересипу, — голос ад’ютанта тремтів. — Вони забрали вантажівки з продовольством і просто... зникли. Кажуть, що «Прометей» надіслав їм координати їхніх родин.

Крістіна не обернулася. Її ідеально відпрасований мундир здавався тепер карнавальним костюмом. — Він б’є нас не зброєю, — прошепотіла вона. — Він б’є нас правдою. Він просто показує людям те, що ми намагалися стерти з їхньої пам’яті.

Вона вдарила кулаком по склу. — Мені байдуже на продовольство. Активуйте дрони-терміти. Якщо ми не можемо знайти Архітектора через мережу, ми випалимо кожен підвал на Молдаванці за тепловим слідом. Якщо місто не належить нам, воно не належатиме нікому.

У глибині катакомб, за трьома заваленими штреками, Вадим сидів біля іржавої буржуйки. Анна щойно закінчила перев’язувати його обпечені руки шматками старої, але чистої тканини, яку дала дружина старшого «Крота».

— Ти пахнеш димом і вологою, — сказала Анна, ледь помітно посміхаючись. — Це набагато краще за запах озону і пластику.

Вадим дивився на вогонь. Його погляд ставав яснішим. Код «Прометея» всередині нього перестав бути агресивним потоком; він став схожим на тиху бібліотеку, де він міг вибирати потрібні файли без болю.

— Я бачу їх, Анно. Навіть тут, за метрами каменю. Я відчуваю, як мережа дихає. Вона більше не потребує моїх рук. Люди самі будують маршрути обходу. «S-Link» намагається запустити дрони, але кожен вузол «Прометея» в місті — це маленьке дзеркало. Люди виставляють на вікна фольгу, старі дзеркала, засліплюючи датчики. Вони захищають нас. Тисячі людей, яких я ніколи не знав.

Лілія та Сергій сиділи поруч із «Кротами», вивчаючи стару карту підземних комунікацій, намальовану від руки на звороті радянського плаката.

— Тут є вихід прямо до лиману, — пояснював сивобородий ватажок підземників, якого, як виявилося, звали Лука. — Там старі причали, де «S-Link» ніколи не тримала постів. Вони думали, що там занадто брудно для їхніх датчиків.

— Нам потрібно вивести Вадима з міста, — Сергій ткнув пальцем у карту. — Поки Крістіна не зважилася на килимове бомбардування. Як тільки він опиниться в «сірій зоні» за містом, його сигнал розчиниться в просторі.

— Ви не просто виводите людину, — Лука подивився на Сергія з-під кошлатих брів. — Ви виводите майбутнє. Якщо він загине, «Прометей» стане просто черговою легендою. Але якщо він виживе... він навчить нас, як жити поруч із машинами, не стаючи їхніми батарейками.

Раптом стеля каверни ледь помітно здригнулася. Згори посипався дрібний вапняковий пил. Вадим різко підняв голову. Його очі на мить спалахнули знайомим синім світлом.

— Вони почали, — промовив він. — Дрони-терміти. Вони випалюють входи до катакомб. Крістіна вирішила заживо поховати Молдаванку.

— У нас є година, — Сергій підскочив, перевіряючи затвор автомата. — Анно, збирай речі. Луко, веди нас до виходу на лиман. Якщо ми застрягнемо в цих тунелях, ми спечемося заживо.

Анна схопила Вадима за руку, допомагаючи йому підвестися. — Ми пройдемо, Вадиме. Ми завжди проходили.

Вона відчула, як він міцно стиснув її долоню у відповідь. У цьому рукостисканні було більше сили, ніж у всіх терабайтах коду, що колись наповнювали його життя. Вони рушили в глибину темних коридорів, а за їхніми спинами вже чувся далекий, але невблаганний гул тисяч механічних крил.