Глава 82

Спуск почався з непримітного підвалу у дворі Анни, прихованого за горами старого мотлоху та іржавими велосипедними рамами. Сергій першим розчистив шлях, відкинувши важку ляду, з-під якої вдарило запахом сирого каменя, солі та багатовікового спокою.

— Тримайся міцніше, — шепотів Вадим, допомагаючи Анні спуститися на хистку дерев’яну драбину.

Його власні пальці майже не слухалися. Обгортка з мідної фольги, яку Лілія спорудила навколо його голови та плечей під курткою, створювала дивний ефект — він більше не чув електромагнітного гулу міста, але натомість кожен звук у тунелі віддавався в його мозку, наче удар дзвона. Тепер він був відрізаний від свого дітища, «Прометея», і це відчувалося як раптова глухота.

Катакомби Молдаванки не були схожі на акуратні тунелі. Це були лабіринти, вигризені в жовтому ракушняку, де стеля подекуди осипалася, а стіни були вкриті написами ще сторічної давнини.

— Тут хтось є, — Сергій різко зупинився, піднявши руку. Його ліхтар вихопив із темряви не просто стіну, а барикаду з мішків із піском та колючого дроту.

— Це територія «Кротів», — прошепотіла Анна, притискаючись до Вадима. — Дідусь розповідав про них. Люди, які пішли під землю ще під час першої експансії «S-Link». Вони не визнають нейроінтерфейсів, вони не мають чипів. Для системи їх не існує.

З темряви почувся клацання затвора. Не автоматичного, керованого ШІ, а грубого, механічного.

— Стояти, «наземні», — прохрипів голос із темряви. — Світіть у підлогу, якщо не хочете залишитися без очей.

З бічних відгалужень вийшли троє. Вони виглядали як привиди: бліда шкіра, одяг із грубого брезенту, на шиях — старі респіратори. Але найголовніше — у них не було жодного світлодіода на тілі. Жодного порта.

— Ми не від корпорації, — Сергій повільно опустив автомат. — Ми втікачі. З нами людина, яка... поранена. Нам потрібен перехід до сектора «Дальній».

Один із «Кротів», кремезний чоловік із сивою бородою, підійшов ближче, мружачись від світла. Він подивився на Вадима, потім на його дивну мідну «корону» під капюшоном.

— Архітектор? — раптом спитав старий. Це слово прозвучало в тунелі як вирок.

— Звідки ви знаєте? — Лілія зробила крок вперед, закриваючи Вадима собою.

— Поверху йдуть чутки, що хтось спалив небо, — старий посміхнувся, оголивши жовті зуби. — Наші приймачі ловлять лише перешкоди, але люди кажуть, що цифрові боги померли. Якщо це ти зробив, хлопець, то в тебе тут або багато друзів, або дуже швидка смерть.

Вадим виступив вперед. Він ледь тримався на ногах, але його погляд був твердим. — Я не бог. Я просто вимкнув те, що заважало нам бачити одне одного. Нам потрібен притулок на кілька днів. У мене є дані... карти старих складів «S-Link», які не були зацифровані. Там є консерви, фільтри для води. Я віддам координати в обмін на тишу.

Старий «Кріт» довго мовчав, розглядаючи Анну, яка міцно тримала Вадима за руку. В її очах він побачив не страх, а ту саму впертість, яка допомогла цим людям вижити під землею роками.

— Справжня жінка, — кивнув він. — І справжня угода. Проходьте. Але якщо за вами прийдуть пси Крістіни — ми завалимо цей вхід разом із вами.

Їх провели до великої каверни, що колись була винним погребом. Тут було сухо і дивно затишно. Пахло паленим деревом — «Кроти» використовували старі печі-буржуйки, виводячи дим у заплутані вентиляційні шахти.

Анна допомогла Вадиму влягтися на солом’яний матрац. Тут, на глибині тридцяти метрів, гуркіт міста нарешті зник остаточно.

— Ми в безпеці? — запитала вона, витираючи обличчя Вадима вологою хусткою.

— На якийсь час, — Вадим заплющив очі. — Знаєш, що дивно? Я вперше за десять років не відчуваю «пінгу». Моя голова належить мені. Тільки мені... і тобі.

Анна лягла поруч, вкриваючи їх обох старим плащем. — Спи, Вадиме. Нехай вони шукають тебе на небі. А ти — тут, у самому серці землі.

Поки вони засинали, Сергій та Лілія залишилися біля входу, обговорюючи з «Кротами» наступні кроки. Корпорація «S-Link» могла контролювати кожен піксель на екрані, але вона була безсилою проти тисяч тонн одеського каменю та людей, які навчилися жити в його тіні.