Глава 81

На Молдаванку опустилася ніч. Вона була не такою, як раніше — без штучного сяйва неону, що пробивалося крізь віконниці. Це була густа, справжня темрява, яку Одеса не знала десятиліттями. Єдиним джерелом світла в кабінеті була стара парафінова свічка, яку Анна знайшла в кухонній шухляді.

Вадим лежав на софі, занурений у напівсон. Його мозок, звиклий до постійного потоку даних, тепер болісно адаптувався до тиші. Кожен тріск свічки, кожен шелест листя за вікном здавався йому оглушливим.

Анна сиділа поруч, перебираючи старі фотографії, які зберігалися в шухлядах столу її дідуся. — Дивись, Вадиме, — прошепотіла вона, підносячи до світла знімок. — Це мої батьки на Ланжероні. Тут немає жодного голографічного щита. Просто море. Вони виглядають такими... беззахисними. І водночас сильними.

Вадим ледь розплющив очі. — Ми теж зараз такі, Анно. Беззахисні перед світом, який самі ж і зламали.

Повідомлення з «того боку»

Лілія сиділа в кутку з портативним аналізатором спектра, який вона встигла вихопити з лабораторії. Вона намагалася виловити залишки сигналів у хаосі частот.

— Вадиме, — тихо покликала вона. — Тобі варто це почути.

Вадим через силу підвівся. Лілія простягнула йому навушник. Крізь тріск статики пробивався спотворений, але впізнаваний голос. Це не був Олег. Це була Крістіна, колишня заступниця Олега, яка, очевидно, вижила і тепер намагалася зібрати докупи залишки сил корпорації.

«...всім вцілілим підрозділам безпеки. Код "Омега" активовано. Архітектор перебуває в межах міста. Його нейронний слід згасає, але він ще активний. Знайти його — означає повернути контроль. Місто оголошується зоною відчуження. Будь-який спротив придушувати вогнем...»

— Вони не зупиняться, — Сергій, що до цього мовчки чистив свій пістолет біля вікна, різко підняв голову. — Вони знають, що ти — єдиний ключ до стабілізації системи. Для них ти не людина, Вадиме. Ти — головний пароль, який втік із сервера.

Анна зблідла, її рука мимоволі стиснула плече Вадима. — Ми нікуди не підемо. Вони не знайдуть нас тут. Цей будинок не значиться в реєстрах «розумних будівель».

— Вони шукають не адресу, — Вадим зняв навушник і подивився на свої руки. Вони все ще ледь помітно тремтіли. — Вони шукають мій енергетичний підпис. Мій інтерфейс випромінює залишкове тепло. Для їхніх тепловізорів я — як маяк у темряві.

Він подивився на Анну. У його погляді було стільки болю, що в неї перехопило подих. — Я привів смерть у твій дім, Анно. Знову.

— Ні, — вона обхопила його обличчя долонями, змушуючи дивитися їй в очі. — Ти привів сюди себе. І якщо цей світ хоче забрати тебе назад у свою цифрову клітку, йому доведеться спочатку пройти крізь мене. Я не втрачу тебе вдруге.

Сергій підійшов до столу, на якому був розкладений старий паперовий план Одеси. — Слухайте сюди. Якщо вони засічуть сигнал, вони оточать квартал. Нам не можна чекати світанку. Ліліє, ти зможеш екранувати його інтерфейс?

— Мені потрібна мідна фольга або стара свинцева оболонка від кабелів, — Лілія почала швидко озиратися по кімнаті. — Якщо ми обгорнемо його голову і груди екрануючим шаром, ми знизимо видимість на сімдесят відсотків. Це дасть нам шанс проскочити до катакомб Молдаванки.

— Знову під землю? — Анна здригнулася, згадуючи жах портового бункера.

— Під землею вони сліпі, — відрізав Сергій. — Там ракушняк такої товщини, що жоден радар не проб'є. Нам треба протриматися два-три дні, поки корпорація остаточно не розвалиться зсередини під вагою власних боргів і паніки.

Вадим сидів, слухаючи, як вони планують його порятунок. У цей момент він відчував себе не творцем світу, а його жертвою. Він потягнувся до «Прометея» всередині своєї голови. Код відгукнувся слабким, майже ніжним теплом.

«Захисти її», — подумав він, звертаючись до своєї програми, як до живої істоти.

Раптом світло свічки на мить спалахнуло яскравіше. Вадим зрозумів: він більше не керує мережею. Але мережа, розсіяна по мільйонах пристроїв звичайних людей, тепер сама оберігала свого творця. По всьому місту, на кожному смартфоні, що ще мав заряд, на мить з'явилася карта Молдаванки з позначками патрулів «S-Link».

Це зробив не Вадим. Це зробили тисячі анонімних вузлів «Прометея», які відчули загрозу.

— Вони допомагають нам, — Вадим підняв погляд на Сергія. — Люди. Вони бачать патрулі. Вони надсилають дані.

— Тоді в нас є шанс, — Сергій посміхнувся вперше за добу. — Анно, збирай речі. Тільки найнеобхідніше. Ми йдемо в глибину.