Глава 79

Сервери за спиною Вадима не просто вимикалися — вони детонували. Літієві акумулятори безперебійного живлення, позбавлені контролю системи охолодження, перетворювалися на термітні заряди. Зал «Маяка-2» наповнювався густим, отруйним димом, який підсвічувався знизу пекельним помаранчевим сяйвом.

— Швидше! Металеві сходи ведуть до технічної шахти! — перекрикуючи гуркіт, скомандувала Лілія. Вона міцно тримала Вадима з лівого боку, поки Сергій практично тягнув його з правого.

Анна йшла попереду, розчищаючи шлях від уламків кабельних лотків, що падали зі стелі. Вона відчувала, як під її ногами вібрує бетон. Це не був просто обвал — це був колапс цілої епохи, похованої під шарами ракушняка.

На виході з центральної зали їх чекав гермозатвор. Через перепад тиску та високу температуру сталеву плиту заклинило. Важкий механізм лише безпорадно смикався, видаючи пронизливий металевий скрегіт.

— Тільки не це... — Анна вперлася руками в холодний метал, наче могла його зрушити.

— Назад! — Сергій відштовхнув її та дістав останню шашку пластиду. — Вадиме, якщо я підірву це, шахта може посипатися. Але якщо ми залишимося тут — ми задихнемося за дві хвилини.

Вадим підняв голову. Його погляд був каламутним, але він бачив цифрові залишки схеми затвора. Його нейроінтерфейс помирав, посилаючи в мозок сигнали про критичні помилки. — Не треба вибухівки... — він простягнув тремтячу руку до панелі управління. Його пальці були вкриті чорною кіптявою. — Я... я дам йому останній імпульс.

— Вадиме, твій мозок не витримає ще одного перепаду! — Лілія спробувала перехопити його руку, але він лише слабко хитнув головою.

Він не підключався. Він просто торкнувся контактів, дозволяючи залишковій статичній напрузі свого тіла пройти крізь ланцюг. На мить усе його тіло здригнулося від болю, а з вуха потекла тонка цівка крові. Магнітний замок клацнув. Важка плита повільно, зі стогоном, поповзла вгору.

Вони встигли проскочити в шахту якраз у ту мить, коли головний зал «Маяка» знизу охопило полум’я. Підйом по іржавих скобах здавався нескінченним. Кожна сходинка була для Вадима випробуванням, але Анна була поруч — вона буквально підставляла свої плечі, щоб він міг спертися.

Коли вони нарешті вибили люк на поверхні, їх зустріло не сонце, а сліпуче сяйво пожеж у порту та холодний морський вітер. Вони опинилися на покинутому пірсі, заваленому іржавими контейнерами.

Вадим упав на коліна прямо в мокрий пісок, змішаний із мазутом. Він жадібно ковтав холодне повітря, яке пахло сіллю та димом.

— Ти живий... — Анна опустилася поруч із ним, обіймаючи його так сильно, наче намагалася зростися з ним. — Ми всі живі.

Вони дивилися на Одесу. Місто виглядало як поранений звір. Подекуди в центрі спалахували вогні — це люди, слідуючи інструкціям «Прометея», вмикали локальні генератори. Але вежі корпорацій стояли темними, як вибиті зуби.

— Це тільки початок, так? — запитала Анна, дивлячись на те, як над горизонтом починає рожевіти небо.

— Так, — відповів Вадим. Він подивився на свої руки. Вони більше не вібрували від близькості до мережі. Він знову був просто людиною. — Тепер ми маємо навчити їх бути людьми в світі, де немає головного сервера.

Сергій стояв трохи далі, тримаючи автомат на плечі. Він дивився на догораючі катери «S-Link» у морі. — Нам треба знайти безпечне місце. Місто зараз — це порохова бочка. Мародери, корпорати, що залишилися без наказів... Нам потрібна Молдаванка. Твій дім, Анно.

— Так, — вона кивнула, допомагаючи Вадиму піднятися. — Мій дім. Там ще є старий сад. І там нас не знайдуть.

Вони пішли вздовж берега, чотири тіні на тлі великої катастрофи, яка насправді була народженням чогось нового.