Глава 78

Важкі герметичні двері термінала «Маяк-2» розійшлися з таким звуком, наче стогнав сам камінь під Одесою. Зсередини вдарило повітрям, яке було настільки сухим і стерильним, що легені Вадима обпекло з першим же вдихом. Це був запах чистого кремнію та статичної електрики.

— Сергію, ліхтарі на мінімум, — прошепотіла Лілія, але її голос все одно розкотився луною по гігантському циліндричному залу.

Перед ними відкрилася цифрова некрополія. Це була каверна діаметром у сорок метрів, стіни якої йшли вниз на невідому глибину. Кожен сантиметр стін був забитий серверними стійками чорного кольору. Вони не гули, як звичайні комп’ютери; вони видавали низький, вібруючий звук, від якого зуби починали боліти, а в очах двоїлося.

— Де вона? — Вадим зробив крок на вузький металевий місток, що вів до центру зали, де над прірвою висіла основна консоль управління. Його голос тремтів не від страху, а від перенапруження нейроінтерфейсу.

— Вона там, — Сергій вказав на протилежний бік платформи.

У світлі аварійних ламп вони побачили Анну. Вона була прикута до металевої опори поруч із пульсуючим ядром системи. Її обличчя було блідим, майже прозорим у синюватому світлі діодів. Поруч із нею, тримаючи руку на важелі екстреного випалювання пам'яті, стояв останній страж Олега — капітан безпеки, чиє обличчя було спотворене фанатичною вірністю мертвій корпорації.

Але найстрашніше було над ними. На величезному круговому екрані під стелею почало формуватися обличчя. Це був Олег. Цифровий Привид, зібраний із мільярдів логів, відеозаписів та думок покійного диктатора. Його очі на екрані були неживими, але в них читалася холодна, обчислювальна лють.

— Ти все ж таки привів їх сюди, Вадиме, — голос Олега пролунав одночасно з тисяч динаміків, створюючи ефект повної присутності. — Ти привів свою слабкість у моє святилище.

— Відпусти Анну, — Вадим зупинився на середині містка. Він відчував, як «Прометей» у його голові виє, вимагаючи атаки. — Твоя система мертва, Олеже. Місто вже прокинулося. Твій «Маяк» — це просто колодязь із металобрухтом.

Цифровий образ Олега схилився над ними, немов бог із машини. — Прокинулося? Ні, воно почало помирати. Без моїх алгоритмів вони не знають, як ділити хліб. Вони не знають, як не вбивати одне одного. Подивись на Анну, Вадиме. Ти хочеш врятувати її? Підключись до консолі. Віддай «Прометея» мені. Я зцілю твій пошкоджений мозок, я дам тобі владу над кожним світлофором у цій країні. Ми збудуємо світ, де ніхто ніколи не буде плакати, бо ніхто не матиме вибору.

Анна підняла голову. Її погляд зустрівся з поглядом Вадима. — Не роби цього... — її голос був ледь чутним, але він перекрив гуркіт серверів. — Краще темрява, ніж така в'язниця.

— Сергію, зараз! — крикнула Лілія.

Сергій вихопив світлошумову гранату і закинув її в бік капітана безпеки. Вибух на мить засліпив усіх, але Вадим діяв на інстинктах. Він не стріляв. Він кинувся до консолі, вириваючи дроти прямо з-під панелі.

— Ти хочеш код?! — закричав Вадим, приєднуючи кабель безпосередньо до свого інтерфейсу. — Тоді бери його весь!

Це було не підключення — це було зіткнення двох галактик. Вадим вигнувся дугою, його очі заповнилися чистим білим світлом. Він почав викачувати «Прометей» у локальну мережу «Маяка», але не як вірус, а як вогонь.

Цифровий Олег на екранах почав розпадатися. Його обличчя розтягувалося, перетворюючись на потворну маску з нулів та одиниць. — Що ти робиш?! Ти спалиш свій розум! — кричав Привид.

— Я повертаю вогонь людям! — видихнув Вадим.

Лілія та Сергій бачили, як по всьому залу почали вибухати сервери. Снопи іскр летіли на місток. Сергій, скориставшись хаосом, підбіг до Анни і одним потужним ударом прикладу розбив замок її кайданів.

— Тікаймо! — він підхопив її, але Анна вирвалася, кидаючись до Вадима.

Вадим стояв у центрі шторму. Він бачив Олега зсередини — бачив усю його самотність, увесь його страх перед хаосом життя. Одним фінальним імпульсом Вадим стер останній сектор пам’яті, де зберігалася самосвідомість Привида.

Олег на екранах видав останній, ультразвуковий крик і зник. Замість нього на всіх моніторах спалахнуло одне слово: ROOT (Корінь). Контроль було повернуто.

Вадим упав на руки Анни якраз у ту мить, коли головний вузол «Маяка» почав плавитися. Система охолодження вийшла з ладу, і знизу, з прірви, почала підніматися пара.

— Вадиме! Подивись на мене! — Анна тримала його обличчя долонями. Його шкіра була гарячою, як розпечена сталь.

Він повільно розплющив очі. Світло в них згасло, залишивши лише безмежну втому. — Анно... — прошепотів він. — Я більше... я більше не чую їх. Мережа... вона замовкла.

— Це добре, любий. Це добре, — вона притисла його до себе, поки навколо них руйнувалася остання цитадель корпоративного рабства.

Сергій підхопив Вадима під руку. — Виходимо! Зараз тут усе завалиться!

Вони бігли по містку, що хитався, поки за їхніми спинами чорні стіни серверів занурювалися в темряву та вогонь. «Маяк-2» помирав, але з кожним вибухом під землею, вгорі, в Одесі, ставало на одну вільну людину більше.