Глава 77

Катакомби під Пересипом не були схожі на туристичні маршрути. Це були грубі, вигризені в ракушняку артерії, де стеля подекуди просідала так низько, що Сергію доводилося йти напівзігнутим, тримаючи автомат стволом униз. Волога тут була іншою — вона не випаровувалася, а осідала на шкірі липким шаром, змішаним із вапняковим пилом.

— Вадиме, ти як? — голос Лілії розбивався об стіни мільйонами дрібних відлунь.

— Я чую... ритм, — відповів він. Його очі в промені ліхтаря здавалися двома чорними дірами. — Це не просто вібрація порту. Це «Alpha-Zero». Її фрагменти. Олег створив тут автономну підмережу «Стикс». Вона не потребує зв’язку із зовнішнім світом. Вона має лише одну задачу: оберігати кабель до «Маяка-2» від будь-якої біологічної форми життя.

Скрегіт повторився, цього разу зовсім близько. З-за повороту тунелю виповзло щось, що нагадувало кошмар старого інженера. Це був «Павук-4» — автономна ремонтна платформа, яку Олег перепрошив на охоронця. Чотири членисті металеві лапи закінчувалися гострими шпилями, а замість голови на рухомій станині оберталася лінза лазерного різака, яка тепер горіла холодним синім вогнем.

— Світло! Вимкніть світло! — гаркнув Сергій, відштовхуючи Лілію за виступ стіни.

Але було пізно. Синій промінь розрізав темряву, миттєво перетворивши камінь там, де щойно була голова Сергія, на розпечену лаву. Повітря наповнилося їдким запахом плавленого піску.

— Він реагує на тепло! — крикнула Лілія, притискаючись до холодної стіни.

Вадим зробив те, чого вони не очікували. Він вийшов на середину тунелю, прямо під приціл лазера. Його постать у темряві здавалася крихкою, майже прозорою.

— Вадиме, назад! — закричав Сергій, намагаючись впіймати механізм у приціл, але кулі просто рикошетили від посиленого панцира машини.

Вадим не рухався. Він простягнув руку вперед. У його свідомості спалахнула архітектура «Стикса». Це була мертва, холодна логіка, побудована на ненависті Олега до всього живого. Але в основі цієї логіки все ще лежали протоколи його батька.

— Я... твій... архітектор, — прошепотів Вадим. Його голос не був людським; він вібрував на тій самій частоті, що й двигуни «Павука».

Він не зламував систему. Він почав транслювати в ефір «Протокол Прометей». Для автономної машини це було схоже на те, якби в її мертвий, передбачуваний світ раптово увірвалося сонце. Лазерний промінь Вадима не обпік — він завмер у міліметрі від його грудей, тремтячи й пульсуючи.

Лілія бачила, як обличчя Вадима почало змінюватися. М’язи на його шиї напружилися так, що здавалося, вони зараз розірвуться. Він боровся з алгоритмом, який мав наказ вбивати. Це була не битва залізяк — це була битва двох ідеологій під товщею одеської землі.

— Пропусти... нас... — Вадим виплюнув ці слова разом із кров'ю.

Механічний павук раптом видав високий, пронизливий звук, схожий на крик замученої тварини. Його лапи підігнулися, лінза згасла, а потім знову спалахнула, але вже не синім, а м’яким білим світлом. Машина відступила в бічну нішу, схиливши свою станину в дивному, майже покірному жесті.

— Швидше, — видихнув Вадим, падаючи на коліна. — Я лише... перевантажив його логіку. Він протримається недовго.

Вони бігли далі, минаючи застиглих механічних монстрів, які завмерли в нішах катакомб. Вадим відчував, як «Прометей» у його голові стає все важчим. Кожна підкорена машина забирала частку його життя.

— Стійте, — Сергій зупинився перед масивними герметичними дверима з нержавіючої сталі. На них не було ручок, лише сенсорна панель, яка тепер пульсувала тривожним червоним світлом. — Це вхід до «Маяка-2».

З-за дверей долинав глухий гул потужних генераторів. Це було серце системи. Але перед дверима на підлозі лежали свіжі гільзи.

— Тут хтось є, — Сергій перевірив останній магазин. — І це не машини.

Вадим приклав вухо до сталі. — Я чую їх. Це голос... це голос Олега. Але він же помер...

— Цифровий відбиток, — прошепотіла Лілія. — Він завантажив свою свідомість у локальний сервер перед смертю. Ми боремося не з корпорацією. Ми боремося з привидом.