Глава 76

Дорога від Санжійки до порту Одеси, яка раніше займала сорок хвилин під тихий шепіт клімат-контролю, тепер перетворилася на нескінченний марш крізь іржаві джунглі. Позашляховик Сергія довелося кинути за п'ять кілометрів до межі міста — трасу перегородив затор із тисяч «розумних» авто, що одночасно заблокували свої колісні осі за наказом збійного протоколу безпеки «S-Link».

— Дивіться на ці вежі, — Сергій вказав на скляні хмарочоси елітного району Аркадія. — Вони схожі на надгробки.

Раніше ці будівлі сяяли мільйонами неонових пікселів, рекламуючи ідеальне життя. Тепер вони стояли темними, холодними обелісками. Без централізованої подачі кисню та енергії «розумні» будинки перетворилися на герметичні пастки. Вадим бачив крізь вікна силуети людей, які гатили стільцями по надміцному склу, намагаючись просто вдихнути повітря.

— Я маю відчинити їх, — прошепотів Вадим, зупиняючись біля підніжжя однієї з веж.

— У нас немає часу! — Сергій смикнув його за плече. — Флот у порту вже розгортає пускові установки. Якщо вони вдарять по вузлах «Прометея», ці люди все одно загинуть, але вже в темряві всього світу.

Вадим заплющив очі. Після активації «Прометея» його чутливість до електромагнітного фону стала хворобливою. Він чув не голоси людей, а «крик» їхніх девайсів. Мільйони смартфонів у кишенях містян посилали запити на підключення, створюючи в ефірі справжній шторм.

— Ліліє, тримай мене, — Вадим прихилився до скляного фасаду.

Він не намагався зламати систему. Він просто послав короткий, пульсуючий сигнал «SOS» на частоті пожежної безпеки. Це була стара, аналогова лазівка, яку батько згадував у своїх щоденниках. Вадим відчув, як по його нервах пройшов розряд, наче він доторкнувся до оголеного дроту.

Раптом по всій вулиці пролунав гучний металевий клацання. Магнітні замки на дверях десятків під’їздів одночасно розблокувалися. Люди почали висипатися на вулицю — розгублені, налякані, але вільні від своїх скляних кліток.

— Це лише один район, — Вадим витер піт, що змішувався з пилом на його обличчі. Його руки тремтіли так сильно, що він не міг стиснути кулаки. — Я не зможу врятувати всіх вручну. Мені потрібен доступ до портового термінала «Маяк-2». Тільки звідти я зможу дати команду на глобальне розблокування цивільної інфраструктури.

Чим глибше вони заходили в місто, тим густішим ставав хаос. На Дерибасівській більше не пахло кавою. Там пахло гаром і страхом. Мародери, озброєні арматурою та мисливськими рушницями, розбивали вітрини магазинів, де ще залишалися запаси води та батарейок.

— Стій! — Сергій різко притягнув Лілію до стіни будинку.

Поперек вулиці рухався патруль «S-Link». Але це вже не були чепурні оперативники в білій формі. Вони скинули маски, їхні бронежилети були заляпані брудом, а на обличчях читалася звірина відчайдушність. Вони зрозуміли, що корпорація більше не платить їм зарплату, і тепер вони просто виживали, забираючи те, що хотіли.

— Вони контролюють підходи до порту, — прошепотів Сергій, спостерігаючи, як патруль розстрілює групу цивільних, що намагалися підійти до пункту роздачі води. — Для них порт — це останній бастіон. Там автономні генератори, там паливо, там кораблі. Вони не пустять нас до термінала.

Вадим подивився на свої обпечені долоні. Усередині нього все ще гудів «Прометей», але тепер він відчувався не як зброя, а як тягар.

— Нам не потрібно битися з ними лоб у лоб, — сказав він, дивлячись на каналізаційні люки. — Порт з’єднаний зі старою системою дренажних каналів. Батько проектував «Маяк-2» так, щоб до нього можна було дістатися навіть у разі повної блокади поверхні.

— Ти хочеш лізти в катакомби? — Лілія здригнулася. — Там немає зв’язку. Якщо ти втратиш контакт із мережею «Прометея», ти можеш просто... згаснути.

— У катакомбах немає «S-Link», — відрізав Вадим. — І там є те, чого вони не врахували. Старі дротові лінії зв'язку. Якщо я підключуся до них, я стану невидимим для їхніх радарів.

Вони знайшли вхід у покинутому підвалі старого заводу на Пересипу. Важкий чавунний люк піддався лише після того, як Сергій використав лом як важіль. Знизу вдарило запахом вогкості, плісняви та солі.

— Ліліє, візьми ліхтар, — Сергій першим почав спуск. — Вадиме, тримайся за мою портупею. Якщо ти втратиш свідомість там, унизу, я не зможу тебе нести і відстрілюватися одночасно.

Коли вони опинилися внизу, тиша стала майже фізичною. Стіни з ракушняка вбирали кожен звук. Вадим відчув дивне полегшення — тут, під товщею землі, шум мільйонів смартфонів нарешті затих. Залишився лише він і холодний, спокійний код у його крові.

— Дивіться, — Лілія посвітила ліхтарем на стіну.

Там, посеред плісняви, тягнувся товстий кабель у свинцевій оболонці. На ньому було вибито знайоме клеймо: стилізована літера «А» в колі. Символ Олександра.

— Ми на правильному шляху, — промовив Вадим, торкаючись холодного металу. — Але я відчуваю вібрацію. Хтось уже там. І це не «S-Link».

З глибини тунелю почувся низький, механічний скрегіт, наче гігантська комаха перебирала лапами по каменю.