Глава 74

Коли Вадим від’єднався від термінала в бункері під Маяком, світ зовні не просто змінився — він зупинився.

Перші тридцять хвилин були найстрашнішими. «Прометей» спрацював як гігантський електромагнітний дефібрилятор. Він не просто вимкнув «Alpha-Zero», він обнулив усі пріоритети. В Одесі раптово згасли світлофори, зупинилися ліфти, а автоматичні системи життєзабезпечення в «розумних кварталах» корпорацій перейшли в режим глибокої гібернації.

Вадим лежав на задньому сидінні позашляховика, поки Сергій намагався вивезти їх із Санжійки. Сонце вже піднялося, але воно висвітлювало хаос. Дорога на Одесу була забита машинами, чиї бортові комп’ютери просто відмовилися працювати, заблокувавши колеса.

— Вони всі мертві, — прошепотіла Лілія, дивлячись у вікно на блискучі скляні вежі корпоративних офісів у передмісті. — Не люди. Машини. Ми вбили бога, і тепер його тіло гниє прямо у нас на очах.

Вадим відчував це інакше. Для нього світ не був мертвим. Він був... приголомшеним. «Прометей» розсіявся мільярдами дрібних кодів по всіх пристроях, але ці коди ще не знали, що їм робити. Вони чекали на запит від людей.

— Сергію, зупинись, — прохрипів Вадим. Його голос був схожий на шурхіт піску. — Ми не можемо просто в’їхати в місто. Там зараз... пекло.

— Пекло — це те, що нас наздоганяє, — Сергій кивнув на дзеркало заднього виду. Корабель «S-Link» на рейді все ще дрейфував, але з його палуби почали підніматися катери на ручному управлінні. Корпорація не збиралася здаватися лише тому, що в них зник інтернет. У них залишалася сталь, порох і злість.

Вони звернули з траси до старого дачного кооперативу, де будинки були збудовані ще за часів, коли слово «смартфон» звукувало як наукова фантастика. Тут, серед заростей сухого винограду та іржавих парканів, технологічний колапс відчувався найменше.

Вадим вийшов із машини, спираючись на плече Лілії. Його мозок усе ще працював у режимі надпровідності. Він чув, як у сусідньому будинку старий радіоприймач намагається зловити хоч якийсь сигнал, і як цей сигнал розсипається на цифрові фрактали.

— Мені потрібно навчити їх, — сказав Вадим, сідаючи на порохняву лавку під старою акацією. — «Прометей» — це інструмент, але вони намагаються користуватися ним як молотком. Вони шлють запити на відновлення енергії, але не пропонують нічого натомість. Вони чекають, що «система» все виправить.

— Ти про це мріяв? — запитав Сергій, витираючи обличчя від кіптяви. — Про цей безлад? Люди на вулицях почнуть битися за їжу через годину. Навіть найрозумніший код не нагодує дитину.

Вадим дістав свій планшет. Екран мерехтів. Замість звичного інтерфейсу там було лише чорне поле з білим курсором.

— Я маю створити перший «Вузол Довіри», — Вадим почав швидко друкувати, і кожен символ відгукувався болем у його скронях. — Не ієрархію. Не сервер. А протокол сусідства. Якщо цей дачний кооператив зможе поділитися енергією від одного генератора на десять будинків через мережу «Прометей» — система оживе. Вона зрозуміє, що є запит на співпрацю.

Він натиснув «Enter».

За хвилину в сусідньому будинку, де щойно панувала тиша, спалахнула одна-єдина лампочка. Потім друга — на вулиці нижче. Це не було централізоване ввімкнення. Це було схоже на те, як у темному лісі один за одним спалахують світлячки.

— Дивіться, — прошепотіла Лілія. — Вони підключаються.

Але радість була передчасною. З боку траси почувся гуркіт важких двигунів. Це не були цивільні. Це був каральний загін «S-Link», який рухався на механічній тязі, зачищаючи все на своєму шляху в пошуках джерела сигналу.