Глава 72

Голос Олександра все ще вібрував у повітрі, коли Сергій уже забивав важкий сталевий засув на внутрішніх дверях бункера. Зверху знову бахнуло — цього разу ближче. Штурмова група «S-Link» використовувала спрямовані заряди, щоб пробити вхід у шахту.

— Вадиме, у нас немає часу на роздуми! — крикнув Сергій, перевіряючи затвор трофейного автомата. — Скільки тобі потрібно часу?

Вадим не відповідав. Він уже стояв біля центрального термінала. Його руки не торкалися клавіатури — вони зависли над сенсорною панеллю, і між кінчиками його пальців та пристроєм почали натягуватися тонкі, як павутиння, нитки чистої енергії. Це було схоже на те, як скрипаль готується до головної партії свого життя.

— Весь масив даних у моїй голові... він занадто великий для цього сервера, — промовив Вадим. Його голос тепер звукував так, ніби він долинав із глибокого колодязя. — Батько передбачив це. Щоб «Прометей» запрацював, серверу потрібен не просто код. Йому потрібен біологічний процесор. Йому потрібен я.

Лілія підбігла до нього, хапаючи за лікоть. — Що це означає? Вадиме, подивись на мене! Що означає «потрібен я»?

Вадим повільно повернув до неї обличчя. Його шкіра стала майже прозорою, а під нею було видно, як світяться капіляри, наповнені не кров'ю, а рідким світлом. — Це злиття, Лілю. Щоб децентралізувати мережу і надіслати імпульс на кожну вишку в країні, я маю стати частиною цього вузла. Я маю пропустити весь потік через свій мозок.

— Ти не виживеш, — вона закрила рот долонею, очі наповнилися сльозами. — Твій мозок просто закипить!

— Якщо я цього не зроблю, «S-Link» забере мене як шматок м'яса, а світ назавжди залишиться в темряві їхнього контролю, — він обережно прибрав її руку. — Сергію, тримай двері. Що б ти не почув... не підходь до мене.

Сергій припав до оглядового віконця дверей. У вузькій шахті зверху вже було видно промені тактичних ліхтарів. Оперативники спускалися на тросах — професійно, швидко, без зайвих звуків.

— Перший пішов! — коротко кинув Сергій і дав коротку чергу в стелю шахти. Бетонна крихта полетіла вниз, на мить зупинивши переслідувачів. Але він знав — це лише затримка. У них є гранати, у них є газ, у них є чисельна перевага.

— Починаю... — прошепотів Вадим.

Він поклав долоні на мідні контакти термінала. В ту ж мить у бункері стало світло, як удень. Повітря іонізувалося, волосся на голові Лілії піднялося від статичної напруги. Вадим вигнувся дугою, його рот відкрився в німому крику. З серверних стійок вирвалися блакитні розряди, замикаючись на його тілі.

Перед внутрішнім зором Вадима розірвався всесвіт. Він перестав відчувати холод бункера чи запах пороху. Він став кодом. Він бачив Одесу, Київ, Львів — тисячі знеструмлених точок, які чекали на сигнал. Він відчував «Прометей» як величезну вогняну кулю, яку він мав проштовхнути крізь вушко голки — крізь власну свідомість.

«Завантаження: 14%... 22%...» — висвітилося на головному екрані.

Зверху в двері бункера вдарив важкий молот. Сталь прогнулася. — Вони використовують гідравлічний таран! — крикнув Сергій, перезаряджаючи зброю. — Ліліє, заляж за стійки!

— Вадиме, тримайся! Благаю, тримайся! — кричала Лілія, але її голос тонув у гуркоті серверів, що працювали на межі вибуху.

Вадим бачив цифри. Вони бігли занадто повільно. Кожен відсоток коштував йому тисяч нейронів, що вигорали назавжди. Але в самому центрі цього болю він раптом відчув присутність батька. Це не був запис. Це було відчуття підтримки, наче Олександр справді стояв поруч і тримав його за плечі.

«Ще трохи, сину. Вогонь має бути вільним».

«48%... 56%...»

Двері бункера здригнулися від чергового удару, і в щілину влетіла перша газова граната.