Глава 71

Сергій заглушив двигун позашляховика в густих заростях дикої маслини за сотню метрів від огорожі маяка. Щойно мотор замовк, стало чутно справжній голос цього місця: нескінченний гуркіт прибою, що підмивав глиняний берег, і тонкий, майже ультразвуковий свист вітру в іржавих конструкціях маяка.

— Дивіться, — Сергій передав Вадиму трофейний бінокль. На палубі корабля «S-Link», що стояв на рейді, було видно рух. Від борту відокремилися дві чорні крапки — швидкісні катери. Вони йшли на перехоплення, розрізаючи хвилі та здіймаючи високі шлейфи білої піни.

— У нас менше десяти хвилин, — Вадим важко вибрався з машини. Його рухи стали ще більш скутими, наче кожен суглоб опирався волі. — Якщо вони висадяться на берег, вони просто заблокують вихід. Ліліє, Сергію, за мною.

Маяк Санжійки виглядав помираючим: облущена фарба, забиті дошками двері технічних приміщень, купи сміття, нанесені вітром біля підніжжя. Але що ближче Вадим підходив до вежі, то сильніше він відчував вібрацію під підошвами черевиків. Це було схоже на гудіння величезного вулика, прихованого глибоко в товщі глини та вапняку.

Він підійшов не до самих дверей маяка, а до старого іржавого бака для води, що стояв праворуч від головної споруди. Вадим поклав руку на металевий стик плит, ігноруючи замок. — Батько завжди казав: «Найнадійніші двері — це ті, які ніхто не захоче відчиняти».

Під його долонею знову пробігли фіолетові іскри, але цього разу вони були тихими, майже лагідними. Вадим посилав короткий імпульс на зчитувач, прихований під шаром багаторічної корозії. Почувся важкий, маслянистий звук гідравліки, і бак повільно зсунувся вбік, відкриваючи вузьку бетонну шахту з крутими металевими сходами.

— Спускайтеся, — Вадим обернувся до друзів. Його очі знову почали наповнюватися білим сяйвом. — Я маю «замести» наші цифрові сліди зовні, інакше вони запеленгують вхід за секунду після того, як ми його зачинимо.

Спуск здавався нескінченним. Що нижче вони опускалися, то холоднішим і сухішим ставало повітря, втрачаючи запах моря. На глибині близько дванадцяти метрів вони опинилися в невеликому бункері. Це було стерильне приміщення, заставлене серверними стійками старого зразка — масивними, надійними, без зайвого неонового підсвічування. Тут панував лише рівномірний шум вентиляторів та тьмяні зелені вогні індикаторів.

У центрі зали стояв металевий стіл, на якому лежав звичайний на вигляд планшет, з’єднаний товстим оптоволоконним кабелем із центральним сервером.

— Це воно? — Сергій з підозрою оглянув приміщення, тримаючи автомат напоготові. — Виглядає як музей комп’ютерної техніки дев’яностих.

— Це і є найкращий захист, — Вадим спустився останнім, важко дихаючи. — Стара архітектура. Жодного бездротового підключення до зовнішнього світу. Жодних вразливостей, які міг би використати «Alpha-Zero». Це чистий код, написаний вручну.

Вадим підійшов до столу. Щойно його тінь упала на екран планшета, той спалахнув теплим бурштиновим світлом. На ньому з’явилося лише одне питання: «Яке було перше слово, яке ти самостійно ввів у термінал?»

Вадим завмер. Його пальці зависли над сенсорною клавіатурою. Це не був пароль, який можна було підібрати перебором чи зламати алгоритмом. Це був спогад, доступний лише двом людям у світі. Він згадав холодний кабінет батька, запах старої кави і те, як велика долоня Олександра лежала на його дитячому плечі, коли він, п'ятирічний, натискав клавіші на важкій механічній клавіатурі.

— Freedom (Свобода), — прошепотів Вадим і ввів слово.

Раптом усі сервери в кімнаті синхронно здригнулися, набираючи оберти. З динаміків під стелею пролунав спокійний, ледь спотворений цифровими завадами голос Олександра: — «Вітаю, сину. Якщо ти чуєш це, значить, світло в Одесі справді згасло. Але пам’ятай: Прометей приніс вогонь не для того, щоб стати богом, а щоб спалити кайдани. Ти готовий віддати своє «Я», щоб запалити світло для мільйонів?»

У цей момент згори, крізь шахту, донісся глухий звук вибуху. Катери «S-Link» дісталися берега і почали зачистку території.