Глава 70

Дзвін у вухах після ефірного удару Вадима все ще не вщухав, перетворюючи звуки навколишнього світу на ватне, далеке відлуння. Сергій швидко оглянув тіла оперативників «S-Link» біля входу в ангар. Його рухи були чіткими, автоматичними — спрацьовувала стара виучка. Він не відчував жалю, лише холодну, зосереджену лють. Корпорація прислала професійних убивць у країну, яка щойно втратила все, і це робило їх нічим не кращими за покійного Олега.

— У них професійне спорядження, — кинув Сергій через плече, закидаючи трофейний автомат на ремінь. — Але вони не очікували, що ти спалиш їхні мізки прямо через шоломи. Вадиме, ти як?

Вадим не відповідав. Він напівлежав на розтрісканій бетонній підлозі ангара, його голова покоїлася на колінах Лілії. Дихання було частим і поверхневим, а на лобі виступили великі краплі поту, попри нічну прохолоду. Він виглядав як людина, що щойно пережила удар блискавки.

— Він виснажений, Сергію, — прошепотіла Лілія. Вона обережно витирала кров із його обличчя краєм своєї куртки. — Ця сила... вона випалює його нейрони. Він не просто користується мережею, він стає її частиною. Якщо він не вивантажить цей «Прометей» найближчим часом, його нервова система просто вимкнеться назавжди.

Вони завантажилися в позашляховик. Сергій вивів машину з території рибзаводу максимально тихо, наскільки це дозволяв важкий двигун. Світло ранньої зорі вже почало розмивати лінію горизонту, перетворюючи темряву на сіру, холодну мапу. Над лиманом піднявся густий, молочний туман — останній подарунок природи, який міг дати їм зайві пів години невидимості.

— Куди тепер? — запитав Сергій, виїжджаючи на розбиту дорогу, що тяглася вздовж високого морського берега на південь.

— Санжійка... — Вадим ледь розплющив очі. Вони більше не світилися яскраво, але здавалися неприродно темними, наче зіниці поглинули райдужку. — Маяк стоїть на самому урвищі. Там берег постійно зсувається, грунт нестабільний. Олег вважав це місце надто ризикованим для будівництва серверних ферм. Але мій батько... він знав, що саме хаос природи — найкраще маскування для того, що має бути приховане.

Машина мчала крізь туман. Сергій тримав швидкість на межі фолу, орієнтуючись лише за старим компасом та власною інтуїцією. Цифрові карти в автомобілі божеволіли: вони без зупину виводили потоки даних «Прометея», які Вадим мимоволі транслював у бортовий комп’ютер.

— Ти відчуваєш їх? — тихо запитала Лілія, не відриваючи погляду від заднього скла.

— Вони підняли повітряні групи з корабля управління, що стоїть на рейді, — відповів Вадим. Його голос звучав сухо, наче він говорив крізь сон. — Я чую їхні радари. Вони сканують узбережжя сектор за сектором. Це лише питання часу, коли вони запеленгують енергетичний слід «Прометея».

Раптом Вадим різко випрямився, вчепившись пальцями в підлокітник. — Сергію, з’їжджай з асфальту! Зараз! Прямо в поле, за ту лісосмугу!

Сергій зреагував миттєво. Важкий позашляховик підскочив на брівці та заглибився в густі зарослі дикої маслини. Щойно вони завмерли, над ними, розрізаючи туман низьким вібруючим гулом, пройшов важкий дрон-розвідник. Його червоне око тепловізора промацало порожню дорогу в тому місці, де вони були лише хвилину тому.

— Вони не зупиняться, поки не заберуть те, що в тебе в голові, — Лілія притислася до Вадима, намагаючись передати йому хоч трохи спокою. — Навіть якщо ми дістанемося до маяка... що ми там знайдемо? Чергову пастку?

Вадим подивився на неї, і в його погляді на мить промайнула та сама людяність, яку вона так любила. — Свободу, Лілю. Батько завжди казав, що не можна давати людям готові рішення — це шлях до тиранії. Треба дати їм інструмент, щоб вони могли самі побудувати свій світ. «Прометей» — це не нова влада. Це децентралізація. Це вогонь, який неможливо загасити, якщо він горить у кожного.

— Наступний сектор сканування буде чистим через п’ять хвилин, — Вадим знову заплющив очі, зосереджуючись на невидимих потоках ефіру. — Нам треба встигнути до урвища до того, як туман розсіється.

Вони виїхали до морського узбережжя саме тоді, коли перші сонячні промені пробили хмари, заливаючи берег холодним, металевим золотом. Перед ними, на самому краю високого глиняного обриву, височів старий червоно-білий маяк. Його похилений від ерозії силует на тлі бурхливого Чорного моря здавався останньою точкою опору в світі, що стрімко котився у пріоритети цифр та алгоритмів.

— Ми на місці, — промовив Вадим, відчуваючи, як резонанс від прихованих під землею систем починає відгукуватися болем у його скронях.

Сергій зупинив машину біля іржавої, покрученої вітром хвіртки. Далеко на горизонті, на синій гладі моря, вже чітко виднівся силует військового корабля «S-Link». Мисливці знайшли свою ціль, і тепер у героїв залишалися лічені хвилини, щоб піти під землю.