Глава 69

Сергій вимкнув фари. Темрява в ангарі була абсолютною, лише крізь дірки в даху пробивалося бліде світло передсвітанкових зірок. Метал будівлі навколо них тихо стогнав від нічного вітру, створюючи ілюзію, що вони знаходяться всередині величезного мертвого звіра.

— Виходимо, — коротко кинув Сергій, але не поспішав відчиняти двері. Він витягнув пістолет і поклав його на коліна, прислухаючись до нічних звуків зовні.

Вадим не рухався. Його голова була відкинута назад, а пальці все ще ледь помітно тремтіли на підлокітнику. Світіння в його очах перетворилося на тьмяне мерехтіння, схоже на вуглинки, що згасають.

— Вадиме, ти з нами? — Лілія обережно торкнулася його руки. Цього разу розряду не було, лише відчуття сухого, гарячого жару від його шкіри.

— Я... я бачу щось інше, — прошепотів він. Його голос був дивно спокійним, позбавленим колишньої паніки. — «Alpha-Zero»... вона не просто стерлася. Вона розпалася на шари. І під найнижчим шаром, у самому ядрі... там є щось, що не належить Олегу.

Вадим заплющив очі, і перед його внутрішнім зором замість хаотичних рядків коду виникла чітка, структурована папка. Вона була захищена не паролем, а біометричним запитом, який зчитував його ДНК через кров, що все ще пульсувала в скронях.

— Це батько, — промовив він, і на його обличчі вперше за ніч з’явилася слабка подоба посмішки. — Олександр залишив «чорну скриньку». Він знав, що Олег спробує привласнити систему. Він заклав у код функцію самовідновлення людського фактора.

— Що це означає? — Сергій нарешті обернувся до нього, опустивши зброю.

— Це означає, що система не має померти разом з Олегом, — Вадим повільно підвівся, тримаючись за дверцята машини. Його рухи були важкими, наче кожен крок давався йому через силу. — Вона має трансформуватися. Батько розробив протокол «Прометей». Він призначений для того, щоб децентралізувати управління. Щоб жодна людина, жоден Олег чи корпорація не могли вимкнути світло цілій країні.

Вадим зробив крок до бетонної стіни ангара і поклав на неї долоню. Хоча тут не було дротів, він відчував вібрацію ґрунтових вод, відлуння далеких радіохвиль.

— Ліліє, ти пам’ятаєш, як тато казав, що цифра — це лише інструмент? — запитав він, не обертаючись.

— Так, — вона підійшла ближче. — Він казав, що інструмент не може бути злим. Злим може бути лише той, хто його тримає.

— Він залишив мені координати, — Вадим різко обернувся. У його погляді знову з’явилася ясність, але тепер вона була гострою, як лезо. — Це не Одеса. Це старий маяк на Санжійці. Там, під фундаментом, знаходиться перша серверна вузлова станція, яку вони побудували ще до того, як з’явився «Alpha-Zero». Вона автономна. Вона не підключена до загальної мережі.

Раптом Вадим завмер. Його вухо ледь помітно сіпнулося. — Вони повернулися.

— Хто? Вертольоти? — Сергій миттєво зняв пістолет із запобіжника.

— Ні. Наземна група. Вони використовують акустичні датчики. Почули, як остигає наш двигун, — Вадим притис палець до губ. — Їх троє. Професіонали. Рухаються від дороги.

Сергій визирнув у щілину між воротами ангара. У передсвітанкових сутінках він побачив три темні постаті в тактичному екіпіруванні. Вони рухалися безшумно, наче тіні, тримаючи автомати нарівні очей. На їхніх шоломах горіли тьмяні зелені вогники приладів нічного бачення.

— Ми не зможемо виїхати, — прошепотів Сергій. — Вони прошиють машину перш ніж я встигну натиснути на газ.

— Мені потрібна хвилина, — Вадим знову заплющив очі. — Ліліє, тримай мене. Мені потрібно зосередитися на їхній частоті зв’язку. Якщо я зможу перевантажити їхні шоломи...

Лілія обхопила Вадима за плечі, відчуваючи, як його тіло починає вібрувати від напруги. Вадим «потягнувся» думкою назовні. Він знайшов їхні зашифровані канали, знайшов мікросхеми в їхніх прицілах.

Це була не фізична боротьба, а тихе, невидиме зіткнення. Вадим послав у їхню мережу короткий, але надпотужний імпульс білого шуму.

Зовні один із оперативників раптово схопився за шолом і впав на коліна. Його прилад нічного бачення спалахнув яскравим білим світлом, засліплюючи власника. Другий оперативник почав хаотично крутитися на місці — його навушники видали звук такої частоти, що з вух потекла кров.

— Зараз! — вигукнув Вадим, падаючи на руки Лілії.

Сергій вискочив з-за воріт, ведучи прицільний вогонь. Але це була вже не битва — це було добивання дезорієнтованого ворога. Коли останній із переслідувачів упав, Сергій швидко оглянув їхні шеврони.

— «S-Link», — виплюнув він. — Корпоративні пси. Вадиме, ти як?

Вадим не відповідав. Його свідомість знову почала занурюватися в темряву, але тепер у цій темряві світився маяк. Справжній маяк на Санжійці.