Глава 68

Позашляховик летів нічною трасою, розрізаючи фарами густий туман, що піднімався з боку лиману. У салоні панувала важка, наелектризована тиша. Сергій міцно тримав кермо, відчуваючи, як від Вадима, що сидів поруч, виходить майже фізичне тепло. Це не було звичайне тепло людського тіла — це був жар перевантаженого процесора.

Вадим не ворушився. Його погляд був прикутий до лобового скла, але він не бачив дороги. Перед його очима, наче на внутрішньому моніторі, розгорталася цифрова карта місцевості. Він відчував кожен сантиметр металу автомобіля, кожен літр пального, що згорав у циліндрах двигуна.

— Вадиме, ти з нами? — Сергій знову кинув на нього тривожний погляд.

— Я бачу їх, — тихо промовив Вадим. Його голос був монотонним. — Вони ще далеко, за обрієм. Але вони вже знають наш вектор.

Лілія на задньому сидінні нахилилася вперед, тримаючись за спинку крісла Вадима. — Хто «вони»? Охорона Олега розсіялася, система впала. Хто може нас переслідувати?

— Ті, хто чекав у тіні, — Вадим повільно підняв руку. Між його пальцями і приладовою панеллю знову проскочили сині іскри. — Інвестори. Корпорація «S-Link». Для них смерть Олега — це лише страховий випадок. А я... я тепер їхній головний актив. Вони активували супутниковий пеленг.

Він заплющив очі, і в ту ж мить екрани мультимедійної системи в машині згасли, а потім спалахнули червоним. — Вони піднімають повітряні групи з приватного аеродрому під Миколаєвом. Вертольоти-розвідники. У них є тепловізори, які бачать крізь цей туман.

Вадим відчув, як по його хребту пробіг холод. Це був не страх, а зовнішнє втручання — далекий радар намагався «захопити» їхню ціль.

— Нам треба зникнути з їхніх радарів, — Вадим різко випрямився. — Сергію, за два кілометри буде поворот на старий рибзавод. Там покинуті ангари з оцинкованого заліза. Це створить ефект «клітки Фарадея», якщо я зможу посилити поле.

— Зрозумів, — Сергій різко переключив передачу. — Але якщо ми заїдемо в глухий кут, вони нас там просто затиснуть.

— У мене є інший план, — Вадим торкнувся екрана на панелі, і той раптом ожив, показуючи схему найближчої підстанції зв’язку. — Я не просто сховаю нас. Я змушу їх бачити привидів.

Машина з’їхала з основної траси на розбиту ґрунтовку. Гравій барабанив по днищу, наче кулеметна черга. Вадим відчував кожен цей удар як збій у системі координат. Його обличчя зблідло, а на лобі виступив холодний піт.

— Вадиме, зупинись, ти себе вбиваєш! — Лілія схопила його за плече, але її відкинуло слабким електричним розрядом. — Ти не можеш керувати зовнішніми мережами через свій мозок! Ти не термінал!

— Зараз — я саме термінал, — Вадим зустрівся з нею поглядом. Його зіниці були розширені настільки, що майже повністю закривали райдужку. — Якщо я не перехоплю їхній сигнал зараз, через п’ять хвилин над нами з’являться «мисливці». І тоді розмовляти з нами будуть ракетами.

Він знову зосередився. Десь далеко в темряві степу стара вишка мобільного зв'язку, яка вже кілька годин мовчала, раптом видала потужний сплеск радіочастот. Вадим транслював через неї фальшивий ідентифікатор їхнього позашляховика, спрямовуючи його в протилежний бік — до моря.

— Є контакт, — прошепотів він, і з його носа знову потекла тонка цівка крові. — Вони повірили. Вертольоти змінюють курс. У нас є фора... хвилин десять.

Сергій витиснув газ до упору, заганяючи машину в густу тінь покинутих ангарів. Тут, під іржавим залізом, вони нарешті могли перевести подих. Але Вадим знав — це лише початок. Його мозок продовжував гудіти, приймаючи сигнали, які він не міг вимкнути.

— Ми не можемо просто тікати, — сказав він, дивлячись на свої тремтячі руки. — Нам треба знайти спосіб «заземлити» мене. Інакше я просто згорю.