Глава 67

Позашляховик летів розбитим асфальтом, підстрибуючи на вибоїнах. Сергій міцно вчепився в кермо, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. У дзеркалі заднього виду від маєтку Олега не залишилося навіть заграви — лише густа, непроглядна темрява, яка поглинула все: і зраду, і амбіції, і тіло людини, яка вважала себе богом.

​У салоні панував дивний звук. Це не був гуркіт двигуна чи свист вітру. Це було рівномірне, низькочастотне гудіння, що йшло від Вадима. Екрани на панелі приладів автомобіля божеволіли: вони миготіли, видаючи то карти місцевості, то нескінченні каскади двійкового коду, то раптові спалахи облич людей, яких Вадим ніколи не знав.

​— Вадиме, ти мене чуєш? — Сергій кинув швидкий погляд на пасажирське сидіння.

​Вадим не відповідав. Його голова була відкинута на підголівник, а очі залишалися розплющеними. Світіння в зіницях почало згасати, змінюючись глибокою, хворобливою каламуттю. Його дихання було свистячим, наче легені працювали на межі можливостей. Кожен м’яз на його обличчі дрібно здригався.

​На задньому сидінні почувся стогін. Лілія почала приходити до тями. Вона різко сіла, хапаючись руками за голову. Її нейроінтерфейс на шиї більше не світився, але шкіра навколо нього була яскраво-червоною, наче від термічного опіку.

​— Стійте... Зупиніть машину... — прошепотіла вона. Її голос був слабким, але в ньому більше не було того механічного відлуння, яке лякало Сергія раніше.

​— Не можна зупинятися, Лілю, — відгукнувся Сергій, не зменшуючи швидкості. — Ми маємо відірватися якомога далі. Маєток Олега злетів у повітря. Він мертвий.

​Лілія не слухала. Вона дивилася в потилицю Вадима. Вона відчувала те, чого не міг відчути Сергій. Для неї повітря в машині було наелектризоване, воно "пахло" так само, як у серверній під час перевантаження.

​— Вадиме... — вона простягнула руку і обережно торкнулася його плеча.

​У ту ж мить між її пальцями і його курткою проскочила іскра. Вадим різко сіпнувся, наче від удару струмом, і нарешті сфокусував погляд.

​— Ліліє? — його голос був ледь чутним хрипом. — Ти... ти чиста? Ти більше не чуєш його?

​— Я чую тільки тебе, — відповіла вона, і в її очах з’явилися сльози. — Ти забрав це. Все те сміття, весь той шум... він тепер у тобі. Вадиме, навіщо? Ти ж знаєш, що людський мозок не розрахований на таку архітектуру.

​Вадим заплющив очі, але це не допомогло. Навіть із закритими повіками він «бачив» світ. Він відчував радіосигнали від далеких вишок зв’язку, які все ще працювали на резервних генераторах. Він чув шепіт смартфона Сергія, що лежить у кишені. Він бачив структуру самого автомобіля — кожну гайку, кожен літр пального в баку — як набір параметрів, що постійно змінюються.

​— Я бачу Одесу, — промовив він, і його пальці почали судомно стискати підлокітник. — Вона не просто темна. Вона порожня. «Alpha-Zero» залишив по собі вакуум. Але я... я тримаю ключі. Всі ключі.

​— Тобі треба вивантажити це, — Сергій з’їхав на узбіччя і нарешті загальмував. Машина зупинилася посеред степу, оточена лише цвірчанням нічних комах та холодним вітром. — Ти згориш, якщо не позбудешся цієї дряні.

​— Куди?! — Вадим нарешті повернув голову до Сергія. У його очах знову спалахнула іскра, але тепер вона була червоною, тривожною. — Немає більше серверів. Немає мережі. Я — останній жорсткий диск цієї країни. Якщо я зараз «вимкнуся», вся інформація — архіви, реєстри, коди доступу до життєво важливих систем — зникне назавжди. Ми повернемося в кам’яний вік.

​Лілія перебралася на переднє сидіння, ігноручи біль у всьому тілі. Вона взяла обличчя Вадима у свої долоні.

— Подивися на мене. Не на код. На мене.

​Вадим намагався сконцентруватися. Перед його очима бігли рядки помилок, але обличчя Лілії було єдиним стабільним об’єктом у цьому хаосі.

​— Твій батько не хотів цього для тебе, — сказала вона тихо. — Він хотів звільнити світ, а не зробити тебе його заручником.

​— Мій батько помилявся в одному, — Вадим відсторонився, важко дихаючи. — Він думав, що можна просто вимкнути систему і все стане як раніше. Але світ уже інший. Ми — частина цієї системи. І тепер я маю знайти спосіб... як дати людям світло, не стаючи при цьому новим Олегом.

​Раптом Вадим завмер. Його тіло витягнулося в струну.

— Сергію, заводи машину. Зараз!

​— Що сталося?

​— Вони йдуть, — прошепотів Вадим. — Не Олег. Його «спадкоємці». Ті, хто інвестував у цей проєкт мільярди. Вони запеленгували мій сигнал. Вони не хочуть вбивати нас... вони хочуть забрати «залізо». А «залізо» зараз — це я.

​Сергій не став питати двічі. Він крутнув ключ, і машина знову рвонула вперед, здіймаючи хмару пилу. Позаду, на горизонті, з’явилися холодні білі вогні вертольотів, що швидко наближалися з боку моря.